Пам'ять про Героїв вічна

Останні зміни: 11.12.2008
Створено: 11.12.2008

Отець Бандера — патріот і мученик за віру

Роман ІВАСІВ

Його могила невідома, як і десятків тисяч інших відомих і невідомих героїв нації. Однак важливо, щоб збереглася в пам’яті народу світла постать отця Андрія Бандери, який у важку хвилину випробовувань своєї Батьківщини не тільки залишився одним з його провідних духовних та національних керівників, але й у такому ж жертовному дусі виховав своїх дітей, один з яких став символом національно-визвольних змагань України в ХХ ст.

Андрій Бандера народився 11 грудня 1882 року в м. Стрию (на Ланах), де проживали його батько Михайло і мати Євфросина (з дому Білецька). В 1901 р. він закінчує Стрийську гімназію і продовжує навчання на богословському факультеті Львівського університету. Допитлива натура майбутнього отця не дає йому спокою і тут — окрім теології він відвідує лекції з філософії, сільського господарства і кооперації. Андрій Бандера з молодих літ активно займається суспільно-політичною діяльністю. Ще юнаком, навчаючись у гімназії, вступив до Національно-демократичної партії, працював у Калуській філії «Сільського господаря», провадив роз’яснювальну роботу серед селян у період виборів до австрійського парламенту та галицького сейму, був членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка і завзятим книголюбом. 1906 року у Львові він був рукоположений на священика митрополитом Андреєм Шептицьким. Після студій одружився з Мирославою Глодзінською (також дочкою священика) і став сотрудником на парохії Старого Угринова на Калущині. З 1913 р. о. Андрій — повноправний душпастир двох громад: Угринова та сусідньої Бережниці.

В ЗУНР і УГА

Коли 1919 року проголошено Західно-Українську Народну Республіку, о. Андрій — посол Української Національної Ради ЗУНРу в Станіславові від Калуського повіту. Того ж року о. Бандера бере участь у з’їзді духовенства ЗУНР 7—8 травня 1919 р. у Станіславові. Внаслідок агресії з боку Польщі розпочалася українсько-польська війна 1918— 1919 рр. І під час Чортківської офензиви о. Андрій залишає дружину Мирославу з дітьми у тестя свого рідного брата Йосипа — пароха Ягольниці о. Антоновича та добровільно вступає до лав молодої Української Галицької Армії, де стає капеланом 9-го полку 3-ї бригади 2-го корпусу УГА, яка в липні 1919 р. переходить за ріку Збруч на Велику Україну. Десятки таких свідомих священиків-патріотів тоді не лише розділили зі стрілецтвом усі незгоди фронтового життя, але й власним прикладом підносили моральний дух українських стрільців і старшин. Як духовний опікун відправляв для вояків УГА Служби Божі, сповідав і причащав ранених у боях та хворих на тиф, сам переніс цю страшну недугу і, перейшовши «чотирикутник смерті», дивом залишився живим.

Під польською
займанщиною

Після невдалого завершення для українців національно-визвольних змагань влітку 1920 р. слуга Божий о. Андрій повертається додому до Старого Угринова, а восени знову посідає місце пароха. В цей час душпастир зазнає утисків від польської влади — чого лише коштувало священикові впродовж року щосуботи відмічатися в поліції. Весна 1922-го приносить отцеві Андрію Бандері нові терпіння й випробування — помирає від туберкульозу горла у 34 роки його дружина, а невдовзі — немовлям і наймолодша донька Мирослава. Він залишається сам на сам із сімома дітьми. Попри особисте горе сумлінно виконує обов’язки священика і завжди остається не тільки добрим пастирем для своїх парафіян, але й безстрашним патріотом.
Прихід 1926 року в Польщі до влади військово-поліційної диктатури на чолі з Пілсудським призводить до зменшення прав національних меншин, що становили до 45 % населення країни, — українців, білорусів, євреїв, литовців, німців. Процес полонізації в окупованій Західній Україні прискорюється — зазнають шаленого утиску Церква, українські економічні, культурні, громадські товариства, спілки та організації.

У нових
визвольних змаганнях

У 1928 р. українські політичні сили, особливо УВО, почали активну підготовку до відзначення 10-ї річниці Листопадового зриву. З цією метою було сплановано впорядкувати могили січових стрільців та вояків УГА і насипати символічні могили в кожному місті й селі, щоб через вшанування пам’яті полеглих героїв оживити в народі національно-визвольну ідею. Діяльну участь в цій акції взяв і отець Бандера. На парафії в Бережниці 4 листопада він відправив молебень на могилах українських стрільців, а потім виголосив полум’яну проповідь перед присутніми. Віддавши шану полеглим, він говорив і про тих патріотів, які сиділи у польських тюрмах. І, наголосивши на окупації поляками Галичини, яка є невід’ємною частиною України, закликав вигнати тимчасових колонізаторів зі своєї землі. А наприкінці о. Андрій Бандера заспівав пісню на слова Івана Франка «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить», яку підхопили всі присутні. Перед тим, в ніч з 3 на 4 листопада, були розклеєні листівки УВО (робота Степана Бандери), які закликали народ повалити польський уряд і визволити Галичину. Поліція інкримінувала отцеві Андрію порушення громадського порядку та виступ проти існуючої влади й завела на нього кримінальну справу, яку було припинено за недостатністю доказів аж у липні 1929 року, оскільки отець Андрій постійно твердив, що це «не була якась політична справа, а молебень за загиблими та борцями за волю України».

1930 р. слугу Божого Андрія Бандеру разом із сином Степаном польська влада заарештовує знову. Однак отець Андрій і далі залишається невтомним захисником свого поневоленого народу. В січні 1931 року в Бережниці у місцевому костьолі поляки так принизливо і зневажливо говорили про українців, що довелося греко-католикам на чолі з отцем Андрієм заспокоїти їх. Внаслідок цього — ще одне, чергове, слідство за цією справою, яке тривало більше двох років і було припинене в листопаді 1933 р.

Під більшовицькою окупацією

Восени 1939 р. більшовики прийшли «визволяти» братів. Передчуваючи репресії, ОУН, керована Степаном Бандерою (сином о. Андрія), декілька разів доручала підпільникам нелегально переправити за кордон о. Андрія Бандеру з дітьми. Слуга Божий о. Андрій категорично відмовився від переїзду: «Що буде моїй громаді, то буде зі мною. Не маю релігійного, духовного права і не маю права як патріот український лишати громаду». На пропозицію переправити бодай дітей спокійно заявив: «Діти будуть зі мною. Нехай діється Божа воля».

На репресії не довелося довго чекати. 22 травня 1941 року о. Андрія Бандеру і його дочок Марту та Оксану заарештували енкаведисти. У Станіславові на о. Андрія Бандеру було заведено кримінальну справу. На п’ятий день після арешту його відетапували до Києва в третє управління НКДБ УРСР, де допити тривали до початку липня 1941 р. Передчуваючи свій близький кінець, дивлячись смерті у вічі, слуга Божий не засуджував нікого, не просив помилування, не розкаювався ні в чому. Члени трибуналу винесли смертний вирок за 54-ю статтею Карного кодексу УРСР (54.2; 54.11 УК) людині, в діях якої не було ніякого складу злочину. Усі звинувачення було побудовано на неперевірених показаннях, здобутих внаслідок нелюдських тортур. Через два дні, 10 липня 1941 р., отця Андрія розстріляли.
Так мужньо пройшов по життю і загинув цей великий «революціонер у рясі».
Тільки в 1992 році о. Андрія Бандеру посмертно реабілітовано, а його ім’я занесено до списку мучеників за віру, щодо яких Українська Греко–Католицька Церква розпочала беатифікаційний процес.

У Тростянці пам’ятають отця Андрія

Оксана РОВЕНЧАК

Тростянець належить до історичних сіл, де жила родина просвітянина й священика Андрія Бандери, котрий виховав Провідника ОУН. Збереглася церковця, в якій парохував світлої пам’яті отець Андрій. Донедавна ще цвіла стара яблуня з родинного саду, де була пасіка, медом з якої, за словами нині сущої дочки Оксани, батько частував тростянецьких дітей.

На жаль, наразі це село не віддало належної шани Андрієві Бандері, якого енкаведисти розстріляли за те, що беріг прадідівську віру і був батьком великого патріота самостійної України. Хоча, звісно, тут пам’ятають його і бережуть про нього якнайтепліші спогади.

Районна рада на черговій сесії підтримала депутатський запит Володимира Хабера щодо гідного вшанування священика в рамках відзначення 100-ліття з дня народження Степана Бандери. Депутат запропонував попрацювати над створенням експозицій для майбутнього музею-садиби, який варто б збудувати в Тростянці на місці колишньої резиденції отця Андрія.

До Тростянця отець Андрій, який закінчив богословський факультет Львівського університету, переїхав з родиною навесні 1935 року. В цьому ж селі 22 травня 1941-го, на свято Теплого Миколи, енкаведисти заарештували батька й дочок. У Києві 10 липня того ж року, як відомо, сталінські посіпаки за вироком військового трибуналу розстріляли отця, а Марту, Володимиру та Оксану покарали засланням на Сибір. Досі родина не знає, де покоїться прах священика. За версією Степана Бандери — внука Провідника ОУН, тоді розстріляних ховали в підмурівках Жовтневого палацу та тюрми на Лук’янівці.

На початку 90-х років минулого століття кримінальну справу Андрія Бандери розшукала прокуратура Івано-Франківської області. І першим про неї повідомив читачам газети «Галичина» журналіст Ярослав Орнат — нинішній відповідальний секретар обласної організації Національної спілки журналістів України.

Велика надія на організаторів вшанування пам’яті Андрія Бандери, інших історичних постатей, котрі народилися або жили в цьому селі. Є й гарний приклад для наслідування: 2 червня 1991 року в Тростянці урочисто відкрито на Будинку культури меморіальний знак письменникові й священикові Миколі Дерлиці — попередникові Андрія Бандери. Цього року минає 160 літ, як сільський війт Гнат Гошовський на честь скасування панщини посадив дуб, який і досі буйно зеленіє. Увійшли до історії й два його сини — Іван та Данило. Останній вирізьбив чудові «Райські ворота», що збереглися в церкві Святого Миколая, в якій служив Богові отець Андрій Бандера.

Долиняни сподіваються, що слушні пропозиції, як краще організувати вшанування священика Андрія Бандеру в селі Тростянці, надійдуть від дочки Оксани, правнука Степана та інших членів родини.

Символ жінки-українки

Геннадій БУРНАШОВ

«Прийшла вона на світ 14 вересня 1917 року в Сяноці на Лемківщині як донька о. Василя Опарівського, який, будучи польовим священиком січових стрільців у Першій світовій війні, загинув у бою проти поляків, — писала Аріадна Стебельська з Торонто про Ярославу Бандеру (газета «Вісник Коломиї» за 15 січня 1991 року). — Із Сянока, після деякого часу перебування в Коломиї, де працював її вуйко Банківський, Ярослава поїхала до Львова, де студіювала на університеті. Там увійшла у вир підпільної боротьби, була співучасницею дій ОУН. Поляки заарештували її з учасниками студентського конгресу у Львові 21 березня 1939 року. Ділила вона долю борців ОУН, які каралися і гинули в тюрмах та концентраційних таборах».

Мабуть, беручи активну участь у революційній боротьбі, й познайомилися Степан Бандера й Ярослава Опарівська. Відомо, що Провідник ОУН хоч і не був легінем-красенем, але був людиною мужньою, вольовою, цілеспрямованою. А такі чоловіки подобаються жінкам...

Аріадна Стебельська продовжувала далі: «Але Ярослава не була лише матір’ю-мученицею. Вона й надалі як членкиня ОУН виконувала організаційні завдання і, прийшовши на побачення з чоловіком, виконувала доручення зв’язкової. Життя на волі після війни ніколи не було спокійним, безжурним ні для провідника, ні для його родини. Коли появились на світ Андрій у 1946 і Леся в 1947 роках, продовжувалося життя, повне небезпек, ховання по лісах під чужим дахом або й без нього...»

І ще не менш важливе повідомлення
А. Стебельської про цю легендарну жінку: «Ярослава Бандера-бабуня розказувала внукам про таке Різдво, яке їй з трьома малими дітьми довелося перебути в лісі цілком без їжі, — не те що зі свят-вечірніми стравами... А була вона чудовою господинею і куховаркою, любила пекти тістечка, які донині пам’ятають її внуки. Та цього люксусу спокійного життя господині дому, жінки й матері, вона мала так мало. Ярослава Бандера стала символом жінки-українки. і в обличчі Ярослави, і в її житті відчувалася та святість, яка потрібна сьогодні всім українським жінкам у грізний час світових катастроф, яких нікому не минути, за святість самовідродження і самопосвяти, терпеливості і завзяття, конечно для доконання того, до чого змагав і за що загинув чоловік Ярослави — Степан Бандера...»

До моїх рук потрапив один із листів Степана Бандери своїй дружині Ярославі, надрукований на друкарській машинці, який дає нам можливість у не спотвореному вигляді дізнатися про благородство внутрішнього світу цих двох відомих у світі українців, а також про характер їх сімейних стосунків. Ознайомимо читачів з уривком з нього:

«Славчику!
Хотів писати листа аж завтра, бо й так не знаю, чи ще вспію сьогодні надати. Але, шукаючи в радіоапараті вісток в якійсь зрозумілій мені мові, натрапив на таку музику, що мусив кинути все і взятись за написання листа до Тебе, бо як інакше можу дати собі раду з тим, що нагло поплило від тої музики.

Скорше таки не міг взятись за листа. Щойно сьогодні скінчив першу дуже пильну роботу. Властиво й не цілком скінчив, а обірвав, але треба було вже віддати. Замало мав на неї часу, хоч писав цілими днями, від досвіта до пізньої ночі. Але кінець. Заки візьмусь до іншої роботи, швиденько вистукаю цей листок». І далі Провідник ОУН описує, як їздив до Голландії й що там бачив. Цей лист свідчить про теплі сімейні стосунки в Бандерів.
Постать Ярослави Бандери, мужньої жінки, яка була сімейним тилом великого політичного діяча Степана Бандери, заслуговує прискіпливої уваги дослідників національно-визвольного руху.

Упали на полі слави... Богдан ВІВЧАР Тих, хто впав у боротьбі за волю, вшанували прикарпатці у День героїв 25 травня 2008 року. Учасники народного віча в Івано-Франківську нагадали, що травень споконвіку був часом вшанування полеглих за свободу нації. Але він ще став й трагічним для українців. У 1924 році загинув один з основоположників ідеології державної самостійності України початку минулого століття Микола Міхновський. У травні 1926-го був убитий агентом Москви головний провідник української національно-визвольної революції 1917—1921 років Симон Петлюра. У тому ж травні уже 1938-го бомбою посланника НКВД підірвали засновника і провідника ОУН Євгена Коновальця. І на Другому Великому Зборі ОУН у 1941 р. було встановлено 23 травня як дату вшанування героїв. Промовці — голова обласної ради Ігор Олійник, міський голова Віктор Анушкевичус, голови Всеукраїнського та Братства ОУН—УПА Карпатського краю Михайло Зеленчук та Федір Володимирський, голова обласного проводу КУН Богдан Борович та інші наголошували, що відзначення свята героїв — це свідчення нашої твердої волі йти накресленим шляхом боротьби до найвищої мети — побудови справді Української держави, в якій належно будуть пошановані її борці. Адже від рук Москви впали, й окрім згаданих, славної пам’яті Юрко Тютюнник, Лев Ребет, Степан Бандера та сотні і тисячі незгаданих, шестидесятники від Івана Світличного до Володимира Івасюка, Зіновія Красівського, отця Ярослава Лесіва, В’ячеслава Чорновола... Кожен з них різного походження, але вони навічно пов’язані єдиною долею боротьби за українську національну ідею. Вони впали на полі слави. Та їх дух кличе нас пам’ятати, що боротьба не закінчилася і триватиме, допоки українська нація не стане господарем на своїй землі. Цього дня вінки і квіти поклали до всіх пам’ятників і меморіальних місць Івано-Франківська і всього Прикарпаття.

Ювілей 1-ї Української дивізії

Богдан ВІВЧАР

У останні травневі дні цього року минає 65 років створення Першої Української дивізії Української Національної Армії «Галичина». 

З ініціативи Івано-Франківської станиці колишніх вояків, обласної організації «Поклик нації» та інших громадських організацій в Івано-Франківську відбулися урочисті заходи з нагоди цієї події. Почалися вони із театралізованого концерту в обласній філармонії. Голова Івано-Франківської станиці дивізійників Володимир Малкош, депутат облради Ольга Бабій, керівник ОО «Поклик нації» Тарас Боднар, о. Іван Козовик та інші промовці наголошували, що українці вдягнули чужі мундири заради того, аби Україна утвердилась і жила, в них у грудях бились українські серця. Засвоївши уроки поразки УНР і ЗУНР, які без сильного війська не могли чинити опір московським і польським окупантам, у дивізію зголосились ветерани УСС і УГА, патріотична молодь з числа студентів і гімназистів.

— Ми йшли, аби стати професійними військовими, аби захистити свою землю у післявоєнному лихолітті, — сказав В. Малкош. — Історія склалась інакше, ніж ми думали, аліянти не прийшли на допомогу Україні в її визвольній боротьбі проти більшовиків. Але тисячі дивізійників воювали в лавах УПА. Доля більшості з них склалась трагічно, вони або стали вигнанцями, або пройшли більшовицькі катівні і концтабори. Хоч переслідувань зазнаємо і в своїй, здавалося б, незалежній державі.

Саме про долю дивізійників йшлося у фрагменті вистави колишнього добровольця Михайла Мулика «Пам’ять серця», у піснях святочної академії. Щоправда, знайшлася група молодиків, яких привів під філармонію секретар обласних комуністів Михайло Стула під червоним прапором та лозунгом «Фашизм не пройде!». Двоє з тринадцяти були навіть у червоних масках, мовляв, аби ніхто не впізнав і не побив. Ба нагодилась тут як тут група російських тележурналістів. А вже ввечері на російських і проросійських телеканалах смакували мало не головну новину, в Івано-Франківську вшановують ворогів «общей комунистической Родины».

У неділю на Вічевому майдані відбулися віче, присвячене 65-річчю 1-ї УД УНА, та похід в меморіальний сквер і молебень за полеглими.

Пам’ять про полеглих космачан відтепер завжди буде з нами

Микола ПЕТРИЧУК

Незвичною є історія спорудження цього пам’ятника полеглим космачанам. Його за власні кошти спорудив виходець з Космача Лук’ян Вардзарук.

— Коли Україна здобула незалежність, — розповів Лук’ян Дмитрович, — я поставив перед собою два завдання. Перше — створити енциклопедію «Реабілітовані історією. Івано-Франківська область». А друге — вшанувати тих людей, які загинули за волю України.

Лук’ян Вардзарук зробив те, що, здавалося б, не під силу одній людині. Він відшукав в архівах, впорядкував і видав повний перелік жителів Івано-Франківщини, котрі боролися за волю України, пройшли катівні та сталінські концтабори, були вислані з рідного краю і лише через роки реабілітовані. Загалом вийшло аж три книги з прізвищами незаконно репресованих мешканців Прикарпаття. Енциклопедія «Реабілітовані історією. Івано-Франківська область» — унікальне видання. Жодна інша область України, крім нашої, такого наразі не має.

Виконав Л. Вардзарук і друге завдання. Впродовж 15 років він, заощаджуючи, відкладав власні кошти на спорудження в Космачі пам’ятника 155 полеглим у визвольних змаганнях односельцям. «Я вирішив спорудити цей пам’ятник, — зазначає Лук’ян Дмитрович, — бо серед полеглих є ряд моїх шкільних товаришів і друзів-провідників».

Сталося так, що, окрім незвичної історії спорудження, пам’ятник полеглим космачанам має ще одну відмінність, про яку варто написати. Перші квіти до підніжжя монумента за декілька тижнів до офіційної церемонії його відкриття поклав Президент України Віктор Ющенко. Приїхавши сюди на фестиваль «Великдень у Космачі», В. Ющенко найперше вклонився пам’ятникові, віддавши цим данину шани 155 жителям гуцульського села, які заплатили найвищу ціну за те, щоб постала незалежна Українська держава.

...Весь Космач та багато мешканців з довколишніх сіл, з Яблунова, Коломиї, а також вихідці із села, які нині живуть в Івано-Франківську, Хмельницькому та інших містах України, зійшлися до встановленого на шкільному подвір’ї пам’ятника. Сільський голова Дмитро Пожоджук запрошує Лук’яна Вардзарука й двох космачанок — учасниць визвольних змагань Параску Боб’як і Параску Варцаб’юк перерізати стрічку і відкрити пам’ятник. Після відправи Служби Божої і освячення монумента борцям за волю України всі учасники урочистостей перейшли до Народного дому, де на сцені вже вишикувалися 155 сільських дітей — за кількістю полеглих космачан. Ведучий свята зачитав прізвище кожного з полеглих односельців. Юні космачани відповідали «я», цим самим підтверджуючи, що спогади про народних героїв навічно закарбуються в пам’яті наступних поколінь села.

Впродовж декількох годин у Народному домі лунали пісні — віддати данину шани полеглим приїхали народний артист України Михайло Кривень, виконавці з Яблунова і довколишніх сіл. Також лунали виступи — письменника і дослідника Української Повстанської Армії Михайла Андрусяка з Коломиї, депутата обласної ради, генерального директора обласного телебачення «Галичина» Ольги Бабій, заступника голови Косівської райдержадміністрації Святослава Перцовича, голови обласної організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» Петра Арсенича, безпосередніх учасників визвольних змагань з Космача та інших. Промовці висловлювали сподівання на те, що подвижництво Лук’яна Вардзарука знайде продовження, бо пам’ять ще багатьох полеглих за волю України жителів нашого краю потребує увіковічення.