ОУН-УПА і Степан Бандера. СпогадиОстанні зміни: 15.12.2008
Створено: 11.12.2008
Cтепан Бандера: Кріпить нас наша віра
З промови над могилою Євгена КОНОВАЛЬЦЯ в двадцятиріччя вбивства
Ця промова була виголошена
25 травня 1958 року над могилою славної пам’яті полковника Євгена Коновальця в Роттердамі, Голландія в двадцятиріччя його вбивства. До вбивства самого Степана Бандери залишалося менше півроку. Подаємо текст промови, надрукований у тижневику «Шлях Перемоги», Мюнхен, ч. 22 (223) за 1 червня 1958 р.,
з деякими скороченнями.
Двадцять років — це, звичайно, невеликий відтинок часу в житті народів. Але не це двадцятиріччя, яке лягло між теперішністю і трагічним травнем 1938 року. До нього не можна прикладати звичайної міри часу. Воно виповнене такими подіями історичного значення, що своєю вагою може рівнятися з цілими сторіччями інших епох. І всесвітня історія запише цей період назрівання, ходу і наслідків Другої світової війни, як один з важливіших. А вже в історії українського народу й української землі це двадцятиріччя закарбувалося такими подіями і процесами, далекосяглими перемінами і трагічними потрясіннями, що їх було б досить на долю багатьох поколінь.
Коли замислимося над питанням, чому це так, чому той час не прислонив тінню цієї постаті, приходимо до переконання, що це діється завдяки величі і вартості життєвого чину полковника Коновальця, завершеного його смертю борця.
Євген Коновалець, комендант Корпусу Січових Стрільців, — це одна з найбільших, найсвітліших постатей у період будування і збройної оборони Української держави 1917—1920 років. Після знищення Української держави і захоплення земель України ворожою військовою навалою, він стає основоположником, організатором і провідником націоналістичного, визвольного руху, оформленого найперше в Українській Військовій Організації, а згодом в Організації Українських Націоналістів, що продовжує національно-визвольну боротьбу за державну самостійність України революційними методами.
Змістом усього життя славної пам’яті Євгена Коновальця було повне самопосвяти і послідовне змагання за волю свого народу, за здійснення на українській землі, в Українській державі християнських засад, загальнолюдських і національних ідеалів — волі, правди і справедливости. Невмирущість великої ідеї увіковічнює й опромінює пам’ять покійного Полковника, бо він зробив дуже багато для закріплення і перемоги цієї ідеї. Він навчив нас, як треба служити великій ідеї цілим життям. Визнаючи свої національні ідеали, згідні з вічними Божими Законами, та відкидаючи все незгідне з ними, що накидає нам ворог, зокрема протихристиянський большевизм, український народ мусить вести за це боротьбу за всяких обставин, а не тільки у пригожій ситуації. Змагання за волю і правду, за Бога і за Батьківщину мусить бути головним змістом життя поневоленого народу, а не тільки засобом, дорогою до кращого життя в майбутньому, поскільки є вигляди на недалеке осягнення цієї мети. Україна, з уваги на своє геополітичне розташування, може тільки власними силами, власним змаганням здобути й втримати свою незалежність. При цьому вона виконуватиме важливу місію ширшого значення і для інших народів, здійснюючи та захищаючи універсальне гасло: «Воля народам, воля людині!»
Сьогодні, як і раніше, можемо ствердити, що ворогові Бога, України й всього свободолюбного людства не вдалося знищити ОУН і українського визвольного руху вбивством його Основника й Провідника. Але одночасно усвідомляємо собі, що це величезна незаступима втрата, якої впродовж двадцяти літ понині не можемо переболіти. Розвиток і боротьба ОУН були б пішли ще багато краще і дальше, якщо б її далі очолював і нею кермував Полковник Коновалець. Ворожа бомба вирвала його з визвольного змагання якраз напередодні того періоду, в якому самостійницький фронт найбільше потребував його, досвідченого й незаступимого політичного і військового керманича. Його героїчна смерть борця на найвищій і найважливішій стійці скріпила ще більше діючу силу націоналістичної ідеї, віру і завзяття українських націоналістів.
Бо кріпить нас наша віра. Невичерпне джерело сили наших душ — християнська віра в Бога, Його справедливість і безмежну доброту, віра в безсмертність людської душі — дає нам певність, що наш невіджалуваний Провідник приймає участь у новому, вищому й незнищимому житті. З цієї самої віри черпаємо переконання про нерозривний зв’язок його й інших поляглих борців за волю з нашими дальшими визвольними змаганнями. Цей зв’язок полягає не тільки на їхньому вкладі у визвольну справу за життя, але продовжується далі в інший, містичний спосіб. Розділені кордоном смерти, але з’єднані зв’язком віри, ідеї і любови, — живі та померлі можуть собі взаємно помагати перед Богом і через Бога.
І кожний з нас добре завершить вшанування його пам’яті, коли до молитви за вічне щастя його душі додасть обітницю: іти його слідами, все життя працювати щиро для добра України і боротися до загину за її волю. Щоб перемога великої ідеї і правди навіки закріпила пам’ять і славу їхнього великого Борця-Подвижника Євгена Коновальця.
Криївки, схрони, бункери допомагали ОУН—УПА активно боротись проти радянської влади до середини 50-х років минулого століття
Богдан ВІВЧАР
І понині, по 65-х роках створення Української Повстанської Армії, у багатьох істориків, військовиків, політиків постає питання: як могла повстанська армія без будь-якої допомоги ззовні протягом десятиліття воювати проти двох найсильніших військових, соціальних тоталітарних державних потуг тогочасного світу — фашистської Німеччини і більшовицької Москви?
Зрозуміло, що це була реалізація стратегії ОУН — опертя на власні сили, на всенародну підтримку боротьби за волю і державність. Але стратегія реалізовувалася в тактиці, у практиці боротьби і спротиву окупантам. Саме її й донині вивчають у військових академіях світу. Пригадується знімок із газети «Известия» радянських часів, на якій нібито Ярослав Стецько зустрічається з афганськими моджахедами і передає їм досвід підпільної боротьби... Значить, той досвід, вироблений українським підпіллям, справді був і є цінним. І однією з його складових — таємні сховки — бункери і криївки, в яких перебували вояки, діяли підпільні шпиталі, друкарні, ідеологічні вишколи...
Ой там, у лісі,
є криївка
З історії визвольної боротьби знаємо сотні боїв повстанців з окупантами. І у відкритих протистояннях навіть за важких обставин вони здобували перемоги. І протистояти тій чесній безмежно патріотичній силі можна було лише підступом, провокаціями, зрадництвом, які стали головною зброєю зайд. Тому так багато в повстанському і народному вже фольклорі пісень про те, як у криївці «три браття з Прикарпаття життя за волю віддали»...
То що ж являла собою криївка чи бункер, хто її придумав, які інженери їх будували? Пригадую, на початку 90-х з ініціативи Музею «Чорний ліс» побіля села Грабівки було відновлено криївку-бункер. Щоправда, ідея самого музею не була реалізована, а криївку без догляду і нагляду наші горе-туристи чи то вандали зруйнували. А була вона добротною. Врита у крутий берег лісового струмка, який своїм маленьким рукавом запливав і в криївку, давав воду тим, що проживали тут, і очищав житло. Зсередини воно було викладено добротним кругляком, розділене на житлову і господарську частини. Була тут піч-буржуйка, комин якої вміло замаскований виходив у розлоге грабовиння з ялинчаком, двоповерхові нари, гасова лампа та потрібний інвентар, запас продуктів... А труба-віддуха для надходження свіжого повітря виведена у розгалуззя замохнявілих коренів дерев, що росли зверху. Ввійти до неї можна було, піднявши у певному порядку невелику молоду розлогу смереку, яка маскувала вхід...
Переді мною карта криївок і бункерів вояків ОУН—УПА, котрі були під командуванням курінного «Довбуша» в селах Зеленій і Бистриці (колишня назва Рафайлів) Надвірнянського району від 1943-го до 1955 року, яку надав голова Всеукраїнського братства ОУН—УПА Михайло Зеленчук, і в багатьох із цих схронів йому доводилось перебувати.
— Перший осідок започаткований ще під час німецької окупації, коли декілька членів ОУН переховувалися від гестапо і зимували з 1943-го на 1944-й у старій робітничій колибі в урочищі «Розтока» села Пасічни біля гори Шуварянки, — розповідає Михайло Зеленчук. — Ця колиба була притулком і для рою «Мономаха» — Дмитра Смеретчука з роєм сотні «Крука» курінного «Довбуша». Довелося перебувати тут і мені, пораненому 4 грудня 1944 року в бою біля села Порогів. Під горою Чорткою в околиці присілка «Ганок» у 1946—1947 роках діяла велика криївка на 20 осіб, споруджена для проживання командного складу куреня «Довбуша» — «Бескида». Рядові були відпущені на зимівлю по домівках з наказом проведення військового та ідеологічного вишколу навесні 47-го. А командний склад квартирував у криївці. У різні часи з 1947-го до 1955 року діяли криївки на хуторах «Чертіж», «Рівня», на південному узбіччі гори Синячки, північному схилі гірського хребта Таупешірки у с. Рафайлові (нинішня Бистриця), на пригірку біля річки Рафайловця, на прибережжі ріки Перелуки в старому зрубі, на горі Березовачці біля присілка «Рівня», в скелі під вершком гори Максимця...
У цих криївках і бункерах зимували чи перебували тимчасово від кількох до 16 повстанців. У 1950-1951 роках, — продовжує пан Михайло, — неподалік присілка Добромирецького діяв бункер зв’язківців крайового проводу ОУН на терені нашого надрайону, який очолював старший булавний УПА «Яркий» — Ярослав Обрубанський з Делятина. Вони обслуговували двічі на місяць три основні пункти зв’язку: біля гори Хом’яка, в околиці гори Сивулі та біля гори Станимира над с. Порогами на полонині «Кінська». Вони були підпорядковані командирові «Грому». У цьому запіллі жили «Яркий», «Дуб» — Дмитро Верхоляк, «Лис» — Петро Гунда та «Байда» — Микола Венгрин із Максимця... Бункери, криївки, схрони, всезагальна підтримка народу сприяли тому, що повстанська боротьба за волю і державність тривала більш як десятиліття...
Народний винахід
Тож звідкіль пішла і як склалась тактика використання такого способу боротьби з переважаючими силами ворога? Наукове дослідження цієї теми здійснив доцент Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Михайло Паньків. З ним наша подальша розмова.
— Бойовою тактикою УПА була партизанська війна, суть якої — скритність, рухливість, швидке маневрування, раптовість наступу і свобода дій. Партизани діють за принципом: неочікувано атакувати і зникнути, — ділиться думками Михайло Ількович. — У партизанів немає тилу, постійного фронту, збройних заводів, державного забезпечення. Сила їх ррунтується на всебічній підтримці населення, високому моральному стані, знанню місцевості, загартованості, відвазі, винахідливості, ризику та іншому.
— Усе це в сукупності і давало можливість повстанцям більше десяти років вести боротьбу проти вишколених і добре озброєних каральних частин — як німецьких, так і радянських...
— Так, але маємо знати, що боротьба УПА розділяється на два періоди. Перший — із 1942-го по 1947 рік — характерний оперуванням відносно великими військовими структурами (курені, сотні, артилерійські і навіть танкові підрозділи), очищення від ворога окремих регіонів і навіть тимчасове встановлення на них національного адміністративного управління. Та після закінчення Другої світової війни стягнення на українські землі численних військових формувань змусило УПА вдатися до тилових форм партизанської боротьби із застосуванням таких тактичних прийомів, як несподіваний напад, засідка, знищення високопосадовців окупаційної влади, диверсії, саботаж, рейдування регіонами, глибока конспірація.
— Зупинімось на останньому. Звідки взявся досвід будівництва різноманітних укрить?
— Насамперед нагадаю, що західний регіон споконвіку був на перехресті і в центрі різних подій, численних нападів кочівників. Споруджували схованки карпатські опришки від польських та австрійських військових загонів, у часи Першої та Другої світових воєн, зокрема для проживання сімей, житла яких були зруйновані в час воєнних дій...
— Але партизанський бункер, напевно, мав свої особливості.
— Безперечно, згідно з функціональними призначеннями, особливостями будівництва й інтер’єрів їх поділяли на схрони, криївки, бункери. Схрони в свою чергу поділялись на тимчасові схованки і схрони-склади. Тимчасові схрони — це невеликі схованки під землею або на горищах, у стодолах, оборогах. Схрони будували також у бокових нішах криниць. Під них використовували походющі ями, в яких тримали картоплю. У них перебували під час облав, тобто кілька годин.
У схронах-складах зберігалася зброя, всіляка амуніція, архіви ОУН—УПА. 1972 року склад амуніції був відкритий у кар’єрі Загвіздянського цегельного заводу. А вже у наші часи, в 2003 р., тут же було відкрито нерозсекречений НКВС бункер. Склади-бункери розміром 6 на 18 та 4 на 6 метрів діяли біля села Лицівки Рожнятівського району. Варто зауважити, що для тривалих боїв видавали для кріса по 200-300 патронів, а на кулемет 4000-5000 набоїв, а на німецький «МГ» — до 7000. Збройно-амуніційні арсенали були розміщені по всьому терені так, що після кожного бою відділ міг швидко добитися до якогось із них. За таким же принципом влаштовувались і харчові склади.
— Щодо схронів тимчасового переховування, їх здебільшого обладнували в обійстях чи десь поруч із ними?..
— Так, їх найчастіше викопували у стайнях, стодолах, під печами у хатах. Скажімо, житель Іваниківки Богородчанського району Василь Павликівський, повернувшись додому на відпочинок із рейдового походу УПА, викопав схрон під жолобом, з якого і був вхід. Але коли такі схрони почали виявляти, то їх засипали, а викопували під дровітнею. Облаштовували схрони між внутрішніми стінами житлових і господарських будівель, на горищах і стрихах...
— А були ще криївки...
— Їх було найбільше. Це добре замасковані землянки, в яких могли перебувати два, п’ять, а то й більше підпільників. За нашими дослідженнями, в одному селі функціонувало чотири-п’ять таких сховищ, а отже, в області — до трьох тисяч. Не всі вони були викриті, і точну їх кількість визначити не можна. Скажімо, у Вербівцях Городенківського району діяло сім криївок, дві з яких викрили червонопогонники. У селі Топорівцях — 15 криївок, з яких було виявлено п’ять...
—Пане Михайле, але наш край за природно-кліматичними умовами зовсім різний, є гірська лісиста місцевість, а є низинні малолісні райони. Чи враховувалась ця специфіка при облаштуванні криївок?
— Безперечно, насамперед скажу, що вони поділялись на літні і зимові. Місця літніх криївок на Покутті й Опіллі, де не було лісу, вибирали поза орними землями — на пасовищах, неужитках, у заростях, урочищах. У гірських і передгірських теренах їх споруджували в лісах, у неприступних місцинах. Перебували у них повстанці до перших снігів, бо пізніше сліди могли видати місце сховку партизанів. Зимові криївки обладнувались у господарських будівлях, хатах, на горищах, на подвір’ях, під пивницями, походющими ямами, печами...
— Але, як свідчить Михайло Зеленчук, бувало, групи підпільників зимували і в лісових криївках.
— Так, та вони повинні були мати добрий запас харчів, бочки гасу чи бензину, бо їжу варили на примусах, і не сміли виходити назовні у снігові періоди, аби не видати себе. Варто зауважити, що
Схрони були складними спорудами
Для того, аби їх звести, треба було не лише вдало вибрати і замаскувати місце серед того чи іншого ландшафту, але й мати інженерну винахідливість та кмітливість: передбачити водопостачання і каналізацію, вентиляцію і захист від затоплення зливами чи талими снігами. У них були кухні, відділення для спання, для занять, вбиральня, через один із відсіків лісового сховку мав обов’язково протікати потічок. Та навіть у таких «комфортних» умовах жити тижнями, а то й місяцями у підземеллях було вкрай важко. Вийшовши на природу, люди буквально п’яніли від свіжого повітря, їм важко було звикнути до наземного життя, де на них буквально на кожному кроці чатувала смерть.
— Але чимало криївок стали місцем останнього бою повстанців.
— З тяглістю партизанської війни енкаведисти-облавники набули досвіду виявлення криївок, траплялось, що їх видавали «сексоти». У свою чергу підземні бункери почали будувати з розгалуженими входами і виходами, аби в разі виявлення можна було відступити, а вкинуті гранати не могли вразити партизанів. Тоді гарнізонники стали застосовувати отруйні гази, і в багатьох випадках бійці потрапляли до рук ворогів непритомними.
— А чим відрізнявся бункер від схронів, криївок?
— Детально про бункери, їхній інтер’єр, перебування в них написав Степан Стебельський у своїх спогадах «Зимою в бункері». Схеми окремих з них подано у 38-му томі «Літопису УПА». Найчастіше їх будували для командирів їх охоронці. Будували лише вночі. Причому за одну ніч потрібно було вирити десятки кубометрів ррунту, обкласти стіни дошками чи пеленицями, зробити стелю, все належно замаскувати, щоб на ранок ніхто не міг і здогадатись, що тут споруджено бункер. В інші ночі сюди завозили харчі, книжки, друкарські машинки та інші речі, необхідні для зимівлі, як у цьому разі, дев’ятеро повстанців. Розпорядок був таким. Вставання о 6-й ранку, до сьомої — руханка, туалет, прибирання. О сьомій — молитва, далі — сніданок, навчання. із 12-ї до 14-ї години — обід. Опісля — навчання, вечеря, вільний час для чищення зброї, ремонту одягу, молитви... Зимівля під землею була важким випробуванням, витримати яке було нелегко.
Завдяки всенародній підтримці
— Але «партизанка» активно діяла до середини 50-х років...
— Ми точно знаємо, що останній бій упівці дали 12 квітня 1960 року в Підгаєцькому районі на Тернопіллі. Власне так довго протистояти комуністичному режимові і його каральній системі могла лише мілітарна сила, яка спиралася на підтримку народу. Щоб воювати у підпіллі, потрібна була підтримка п’яти-шести дорослих на волі. і якщо через УПА пройшло більше 100 тисяч осіб, то за їх підтримку каральна система репресувала десь близько мільйона...
— Для боротьби з повстанцями використовувались щонайпідліші методи і засоби, аж до псевдобоївок, жорстокості яких не було меж і які списували на повстанців.
— Робилось усе, аби вибити з-під ніг повстанців соціальну базу, дискредитувати партизанський рух в очах населення. і в багато чому енкаведистам це вдавалося. Я знав і знаю людей, які донині переконані, що їх близьких знищили бандерівці, хоч уже відкрилися численні факти енкаведистського терору населення задля дискредитації упівців.
— Про що свідчить досвід підпільної боротьби ОУН—УПА? Чи потрібно його вивчати нині?
— Це насамперед свідчення природного розуму й інтелектуального потенціалу українського народу. Адже ніякі університети не готували фахівців для підпілля, інженерних проектів для таких, я б сказав, фортифікаційних споруд, не було. Але знаходились умільці, які тримали їх просто в голові, прив’язували до місцевості і будували не питаючи дозволу в радянської влади. А щодо того, чи потрібно нам його вивчати, то, безперечно, що так. Адже маємо знати все про нашу боротьбу за волю, про всіх її героїв. Будемо сподіватися, що той досвід нам уже не знадобиться. Хоч у військових академіях багатьох країн його вивчають, упівську практику, тактику, досвід застосовували і застосовують в багатьох країнах, у тому числі в індокитаї, Афганістані, в Центральній Америці. Широко відомий вислів генерала Шарля де Голля, який говорив, що якби у нього була така армія, як УПА, то німецький чобіт не топтав би французьку землю. Але є ще зізнання кубинського революціонера Че Гевара, який сказав: «Якби мені таких партизанів, я б ніколи не програв війну».
Отже, досвід досвідом, а головне у підпільній війні — люди, такі, якими були вояки УПА.
Без визнання і шани
Назарій ПАВЛІВ
Незалежність — таке омріяне слово для кожного справжнього патріота
своєї Батьківщини. Саме за незалежність України вела найбільш активну національно-визвольну боротьбу Українська Повстанська Армія (УПА) на чолі з Р. Шухевичем. Саме до лав УПА вступали найвідданіші патріоти своєї Батьківщини, але не для загарбницької місії, адже вояків УПА не було ні під Сталінградом, ні під Берліном, зате вони були тут, в Україні, захищаючи від загарбників рідну землю. Більшість із них поплатилася за це життям, а для їхніх родин у кращому разі залишався Сибір. І не важливо, на скільки років їх було вивезено (на п’ять чи 25). Сьогодні вони як репресовані отримують доплату до пенсій від держави. Ця сума становить аж... чотири гривні 98 копійок!
Та й такі «надприбутки» не перепали ветеранам УПА, адже вони не мають ні пільг, ні доплат, ні державного визнання. Здається, ще тільки в душі мають Шевченкове «караюсь, мучусь, але не каюсь!», адже тоді, в ті роки, беручи до рук зброю і йдучи в ліс, вони явно не думали про якісь там доплати чи медалі, просто в кожного був біль за невинно вбитих ворогом рідних і близьких, за сплюндровані міста і села... Мені здається, що й сьогодні ветерани УПА готові пожертвувати будь-чим, тільки б Україна і надалі була незалежною.
Наша держава Україна ось уже 17 років як є незалежною, а людей, які цього найбільше хотіли, найбільше домагалися і які заради цього жертвували навіть життям, ще дотепер не визнано і не вшановано на державному рівні. Крім того, про цих людей (ветеранів УПА) можна почути, наприклад, від комуніста П. Симоненка, що армія УПА — це тільки «шайка бандітов», яка заважала будувати радянську імперію.
Як великого знавця історії, хотілось би запитати П. Симоненка: за що ж він так ненавидить УПА?
— може, через те, що УПА за антиукраїнську діяльність ешелонами в телячих вагонах вивозила людей на Сибір для «пєрєвоспітанія», де вони гинули?
— може, УПА примусово забирала в свої лави молодих хлопців, а вони добровільно втікали в Червону армію?
— може, УПА руйнувала церкви і розстрілювала священиків?
— може, УПА арештовувала цивільне населення і після жорстоких катувань розстрілювала без суду і слідства?
— може, вояки УПА були перевертнями, які вдень ходили з тризубом, а вночі з червоною зіркою і чинили різні провокаційні дії проти свого населення, щоби в його очах скомпрометувати органи НКВД?
Тому не варто вірити комуністичним маренням. Хотів би нагадати П. Симоненку, що, наприклад, в таких країнах, як Литва та Естонія (які визнають тільки своїх повстанців), воякам ЧА пенсію виплачує Росія.
Щодо Івано-Франківська, то, пройшовшись Дністровською вулицею, можна побачити багато різних вивісок, та одна з них все ж таки особлива, розміщена на одній з аптек. Її зміст в тому, що аптека надає 5% і 10% знижки населенню різних категорій, і те, що учасники ВВв при покупці отримають більшу знижку, ніж воїни УПА, дивує, адже, як на мене, ветерани — це одна категорія. Незрозуміло...
Не знаю, за якими критеріями оцінювався рейтинг, але власники аптеки визначили, що учасники ВВв заслуговують на більше і будуть отримувати 10% знижки, а до переліку 5% знижки потрапили воїни УПА і пенсіонери. Хотілось би зауважити, що всі воїни УПА є пенсіонерами, тоді чому вони виділені як окрема категорія?
За великим рахунком, в Україні ніхто не має нічого проти воїнів ЧА (хоча вони воювали за Радянський Союз), погано тільки те, що попри них на державне забезпечення потрапили НКВДисти, а вояків УПА взагалі не визнано на державному рівні.
Тому для того, щоб були «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», потрібно знати свою дійсно правдиву історію і цінувати людей, які творили її, адже людина, яка не знає свого минулого, не гідна свого майбутнього.
Любіть Україну, як ми!
Роман ІВАСІВ
Вони пройшли довгий і тернистий життєвий шлях. Раз прорікши перед Богом та чесним товариством «здобути Українську Державу або згинути в боротьбі за неї», вже не відступили від клятви і не зійшли з дороги до омріяної мети, з великою вірою в її осягнення — байдуже, коли вона буде здійснена.
Надаємо слово членам ОУН і воякам УПА.
«Невмирущий» — Василь Момот:
— Народився я 1925 р. в с. Старих Богородчанах. Батька без суду і слідства розстріляли на подвір’ї Богородчанського НКВД, стареньку хвору матір вислали на 15 років у Сибір, все майно конфіскували. Я служив Україні кулеметником у курені «Благого» першої сотні «Вершника» першої чоти «Вивірки» першого рою «Бойка». 17 березня 1945 р. курінь у неповному складі через зраду потрапив у більшовицьке оточення. Бій тривав близько трьох годин. У повстанців закінчились набої і гранатиѕ Там загинуло разом з курінним 110 повстанців, лише декільком, з Божою поміччю, чудом вдалось вирватися з цього земного пекла. Я був одним із них.
У першій половині минулого століття молодь виховувалась у релігійно-національному дусі. Мрія про волю і незалежність, встановлення Української соборної держави на рідній землі тоді охопила всіх. Доводилося за неї багато пережити і страждати. Пригадую, як мене, 15-річного юнака, батько привів у станіславівську тюрму після перших «совітів»: там я побачив сотні понівечених трупів з виколотими очима, відрізаними вухами і язикамиѕ А найболючіше вразила мене жінка з розпоротим животом, в якому було ненароджене дитя. Другий удар — коли на моїх очах німці у Богородчанах розстрілювали членів ОУН. Все це мені закарбувалось в пам’яті, як і багатьом іншим юнакам, назавжди. Тоді всі палали помстою і готові були відплатити належно ворогам за варварські кривди, завдані нашому безневинному народові, і масово вступали до молодіжної підпільної організації ОУН. Мене прийняли в неї 1941 року. Виконував різні завдання: був розвідником, кур’єром, зв’язковим, ночами переводив з Тисменичан, Забережжя та інших сіл тодішніх учасників Народної Самооборони, а згодом воїнів УПА до Чорного лісу. На початку 1944 року вступив до лав УПА. Пройшов відповідний вишкіл. А далі — засідки, сутички і бої з переважаючими силами більшовиків. Ніхто з нас тоді не щадив свого здоров’я. Мокли під дощем і завівало нас снігом, все більше голодними доводилося йти в рейди, від переслідувань енкаведистів долали за ніч по 20-30 кілометрів — і не асфальту, а засніженими полями, лісами, болотами. Хоч на кожному кроці смерть зазирала у вічі, але з тим ніхто не рахувався. Важко було боротися з озброєними до зубів німцями і більшовиками. Наші командири говорили нам, що рано чи пізно Україна стане вільною, і ми вірили в це. Але не за таку Україну, яку маємо сьогодні, боролась УПА. На 17-му році незалежності ніхто не може повірити, що твориться у Верховній зРаді, яка вперто не бажає визнати вояків УПА. А нас лишилось зовсім небагато.
Реально незалежною Україна може стати в тому разі, коли до влади прийдуть свідомі українці з духом націоналізму. Але поки що цей процес відбувається повільно, а більшість перевертнів негативно настроєна проти всього українського народу.
Наше покоління, на превеликий жаль, скоро відійде у вічність. Хотілось би, щоб наші нащадки жили у справжній незалежній Україні. Не дай Боже, щоб їм довелося пережити те, що перенесли ми на своїх плечах. Вітаю з Днем незалежності всіх дорогих читачів «Галичини» і бажаю всім земних благ на многії і благії літа.
Слава Україні! Героям слава!
«Ялиця», «Оля» — Параска Приймак:
— Народилася у Фитькові 1926 р. у дяківській родині. Батько був свідомим патріотом (виписував на той час українські видання). У 1942 році мене запитали, чи люблю я Україну і чи не хотіла б взяти участь у боротьбі за її незалежність. Так одного вечора мене було прийнято до ОУН в Цуцилові. Потім я стала станичною ОУН, під керівництвом якої перебувала мережа з 19 дівчат.
Коли більшовики прийшли другий раз, то в 1946 році почали зганяти людей на «демократичні народні» вибори. Міркувала і я також, як то мені найкраще «взяти в них участь». До обійстя мого будинку, який був один з найкращих у селі і який собі вони забрали, прибилася бездомна сука. Отож я надумала таке: пішла до сусіда, вирізали ми нашій суці гарну зірку з тонкої фанери, помалювали її червоним буряком, а ще зробили їй гарний лозунг «Голосуйте за Москаленка!», і це все причепили на неї клеєм з води й муки. Потім повела я цю «красуню» на голосованє. Коли впустила її до сільради, то, я вам скажу, багато тоді народу повеселилося...
Сиділа три тижні в тюрмі. Били сильно. Найстрашніше — боялася, щоб мені голки не пхали під нігті, боялася, що не витримаю. Але потім взяла мене така ненависть, що я собі прирікла — краще смерть, ніж маю когось зрадити.
Вперше, користуючись нагодою, хочу звернутися до нашого українського проводу, щоб він думав більше про свій народ і не забували про тих людей, які перейшли страшні муки і випробовування, а величезне їх число віддало й життя своє за нашу незалежність. А ще я би хотіла, щоб усі українці так любили Україну, як ми, і щоб була така заповзятість і такий порив у праці, особливо молодого покоління, над розбудовою нашої держави...
Нині ці наші герої, позбавлені заслуг, почестей, соціальних пенсій і пільг, неналежно пошановані державою, за яку вони боролися і творцями якої були, один по одному тихо й непомітно відходять у кращі світи. Напевно, тому дуже важливо для майбутніх поколінь, щоб їхні думки і слова залишилися з нами.
|
Патріот з Дори — співробітник Провідника ОУН
Світлана ФЛИС
У своїй праці і боротьбі Головний провідник ОУН Степан Бандера зустрічався, контактував, співпрацював з багатьма і багатьма людьми. І серед них — з вихідцем із села Дори на Надвірнянщині колишнім вояком УД УНА «Галичина» Романом Дебрицьким. Щоправда, це прізвище й ім’я взяв собі після війни уродженець Дори Михайло Гнип’юк, син славнозвісного вояка УПА Ілька Гнип’юка — «Старий», який діяв у дорянських і надвірнянських лісах разом із молодшим малолітнім сином Юрієм...
А сам Михайло-Роман, як і тисячі галичан, 19-річним у липні 1943-го зголосився до дивізії «Галичина». Служив радистом. По закінченні війни перебував в американському полоні в Ауербаху. Залишився в Німеччині. і все подальше життя (помер М. Гнип’юк — Р. Дебрицький 4 жовтня 1993 року) присвятив активній праці в центральних структурах ОУН. Два роки наш краянин працював безпосередньо зі Степаном Бандерою в Мюнхені.
На запрошення Голови Українського Державного Правління (УДП) Ярослава Стецька Р. Дебрицький, який добре знав німецьку мову, спочатку працює в політичному часописі «АБН-Корреспонденц», пресовому органі Антибільшовицького Блоку Народів (АБН). Згодом Ярослав Бенцаль, секретар Проводу ЗЧ ОУН, який добре знав Дебрицького ще по службі в дивізії «Галичина», запропонував йому працювати секретарем Комітету Оборони
Українських Політв’язнів (КОУП) в СРСР (штаб-квартира в Мюнхені).
Про авторитет Р. Дебрицького свідчить і той факт, що в Комітеті з відзначення 20-ліття загибелі полковника Євгена Коновальця (1957 р.) поруч із полковником Андрієм Мельником (ПУН), головою Комітету, і Степаном Бандерою, Провідником ЗЧ ОУН, членом секретаріату був Р. Дебрицький, який відповідав за організаційні та фінансові справи Комітету.
Того ж таки 1957 року Степан Ленкавський, керівник референтури Підрадянських Справ ОУН, разом із Григорієм Драбатом, референтом кадрів ОУН, запропонували Р. Дебрицькому очолити Провід Південного підтерену Німеччини.
Ця посада була однією з відповідальних, і тому сам Степан Бандера хотів знати думку Дебрицького. Він високо цінував ділові здібності молодого, але досвідченого організатора закордонної сітки ОУН. І після ствердної відповіді Р. Дебрицького сказав:
— Я радий, друже Бовч (ще один псевдонім Михайла Гнип’юка). Призначаю вас Провідником-підтереновим Південної Німеччини.
Ця подія відбулася наприкінці 1957-го. Тепер С. Бандера часто викликає Р. Дебрицького в свою канцелярію для вирішення відповідних завдань. Та й сам Дебрицький приходив до Провідника ОУН у різного роду справах. Він згадував, що навесні 1959 р. перебував деякий час у справах поза Мюнхеном, а повернувшись назад влітку, відразу поїхав у табір СУМ (Спілка Української Молоді), де був Степан Бандера. Тут він побачив Бандеру і його трьох дітей. Якраз була злива, і Степан Бандера з молоддю стояли під шатром, співали українських пісень. Серед молоді Провідник ОУН почувався дуже добре, був веселий і жартівливий.
Як зазначав Р. Дебрицький, співробітники Проводу ОУН отримували невелику платню, якої інколи заледве вистачало на прожиток. Траплялося часом, що через брак коштів замість заробітної плати одержували лише частину «на бон», а решта доплачувалась, коли були гроші. Бандера також брав «на бон», хоч сім’я була велика. Взагалі родина Бандери жила скромно, помешкання було невибагливе.
У вересні 1959 року СБ ОУН довідалася, що Москва готує терористичну акцію проти Проводу ОУН. Проте Степан Бандера відмовлявся від посиленої власної охорони. Дебрицький погоджував з керівництвом Проводу списки тих осіб, що повинні охороняти Бандеру. Все було розписано по годинах, зазначено місця і транспорт, яким належало користуватися. Бандера намагався свої приїзди до бюро і час повернення додому влаштовувати так, щоб менше заважати охоронцям під час їхньої щоденної поїздки. Проте того трагічного четверга 15 жовтня 1959-го сам Бандера знехтував охороною, чим скористався агент КДБ Сташинський.
Вранці о 7-й годині Осип Ферлевич, складач із друкарні «Ціцеро», супроводив на мотоциклі
С. Бандеру до бюро, о 4-й пополудні мав приїхати з ним додому. Як згадував Р. Дебрицький, він з Ярославом Бенцалем у справах на деякий час відлучився з бюро. А Бандера після обіду поїхав своєю автомашиною на ринок за овочами, взявши з собою паню Мак-Матвійко. На ринку він скуштував слив, купив зелені помідори для квашення і разом з панею Євгенією (Геня) повернувся на Цеппелінг-штрассе, 67. Тут пані Геня висіла з авто, пішла до бюро (вона працювала секретаркою), а Степан Бандера, не повідомивши нікого і не взявши охоронця, поїхав додому.
Десь біля 13.30 Р. Дебрицький зайшов до секретаріату і побачив заплакану паню Осипу Демчук. Вона розповіла те, що повідомили їй інші працівники, тобто що в будинку свого помешкання Степана Бандеру знайшли непритомного, туди відразу поїхали члени Проводу. Бандеру негайно відвезли до лікарні, але врятувати життя лікарі не змогли.
Р. Дебрицькому припав обов’язок домогтися, щоб при розтині трупа був присутній український лікар. Він зателефонував до професора Ярослава Гинилевича, голови УМХС, і попросив його згоди. Доктор Гинилевич згодився, зауваживши, щоб не вимагали потім від нього звіту, бо буде зобов’язаний присягою до мовчання. Все ж
Р. Дебрицький попросив написати звіт, здепонувати його в нотаріуса — було зазначено через який час можна цей звіт відкрити для ознайомлення. Після цього Р. Дебрицький виклопотав у прокуратурі й міністерстві юстиції дозвіл на допущення професора Гинилевича до обдукції — медичної експертизи...
Роман Дебрицький, він же Михайло Гнип’юк, — дуже цікава особистість, великий патріот, свідомий націоналіст і визнаний авторитет в еміграційних політичних колах і про нього варто буде розповісти нашим краянам окремо. Але вже один той факт, що він протягом двох років працював під безпосереднім керівництвом Степана Бандери, заслуговує на увагу істориків.
Більше дізнатись про життя і діяльність соратника Степана Бандери — Романа Дебрицького-Гнип’юка можна, відвідавши Яремчанський музей етнографії та екології Карпатського краю, філіал Коломийського музею НМГП. Тут представлені нагороди Михайла Гнип’юка, якими він був нагороджений за життя, та світлини про неповторний життєвий шлях цього вояка, громадського діяча, людини, повної незламного оптимізму, гумору, які не покидали його під час довгої недуги до кінця життя. Ці матеріали люб’язно передав музеєві головний секретар Українського Вільного університету в Мюнхені пан Володимир Леник. А два роки тому відвідав Гуцульщину син Романа Дебрицького — Орест, який працює юристом, побував у нашому музеї і висловив щиру подяку за збереження пам’яті про його батька.
Час засвідчив, що подальша діяльність ЗЧ ОУН після смерті Степана Бандери не ослабла, а тривала до наших Україна таки виборола державну незалежність. Нині про Степана Бандеру знають усі, його днів, коли ім’ям названо вулиці в багатьох містах України, йому ставлять монументальні пам’ятники як незборимому духом і долею борцеві за незалежність України.
Доброї слави заслуговують і його соратники, які жертовно виборювали волю Україні. |
|
Як я була в партизанці, — згадує колишня зв’язкова УПА Юлія Рим з Вербівки на Рожнятівщині
Записала Мар’яна ЛОКАТИР
Багато наших краян загинули в боях з ворогом, тисячі були замучені у катівнях НКВД, померли від голоду, холоду в Сибіру. Ми повинні завжди пам’ятати про жертовну боротьбу найкращих синів і дочок України в ім’я її незалежності, щоб молоде покоління знало правду про героїчну УПА.
Пропонуємо розповідь свідка тогочасних подій, учасниці визвольної боротьби, жительки с. Вербівки Рожнятівського району.
81-річна Юлія Рим з Вербівки — колишня зв’язкова Української Повстанської Армії. В минулому вона — передова ланкова, одна з перших трактористок. Декілька років тому п. Юлії через хворобу ампутували ногу. На дозвіллі Юлія іванівна найбільше полюбляє вишивати. За її словами, найкраще в неї виходить герб України — тризуб. А ще вона вміє співати народні пісні. і часто згадує минуле.
— Ми боролися за ідею, за незалежність держави, і таки перемогли. Я ще з
18-річного віку була у підпіллі зв’язковою. Ходила в ліс за Петранку, носила «штафети», харчі чи одяг. Якось у неділю, на весняного Миколи, прийшов до нас додому станичний Федір.
— Нанашко, ану швидше розбудіть Юльцю. Тут для неї термінова справа.
— Яка ще справа, Федю? Нині ж неділя...
— Та зрозумійте, нанашко, її чекають у Петранці...
Мама мене розбудила. Я, правда, засумнівалася. Завдання мені доручали виконувати вечорами або вночі. А тут...
— Я не піду!
— Доню, ану скорше одягайся! — обірвала мене мама.
Тоді Федір приніс мішок з чистим одягом, який я мала віднести партизанам.
Пішла. По дорозі повернула по однолітку Настуню. Подумала, що вдвох буде веселіше йти.
— Настунько, а моє серце відчуває щось лихе.
— Ну ти й нерозумна, Юльцю, — заспокоювала подруга. — Віддамо ношу та й підемо в долішню Петранку, бо там нині празник у селі, будуть танці...
Дійшли ми до лісу. І тут з-за дерев вибіг москаль і як закричить: «Стоять, стрєлять буду!». Підбігає і дуло пістолета приставляє мені до скроні. Настя почала втікати, а я стою, мов закам’яніла. В рукаві у мене була хустинка, а в ній — «штафета». Мені якось вдалося її «загубити»...
Привів до енкаведистів. Тут почали розпитувати, хто мене послав, кому несла одяг, що то була за дівчинка зі мною. Звичайно, я наперед придумала свою історію. Мовляв, якісь люди примусили віднести в ліс і залишити під яблунькою. А як не піду, то вб’ють.
Потім двоє чоловіків повели мене в село, до якоїсь стайні. Тут мене били, та я розповідала одне і те ж. Правда, молилася, щоб не знайшли Настуню, бо вона розповість іншу історію. Наступного дня вивели мене на подвір’я. Підійшов москаль і плюнув мені в лице, а ті два знову били.
А ще через день привезли в ту стайню вісьмох чоловіків і двох жінок. Тримали нас тут недовго. Згодом приїхали фіри з великими мішками, що там було, не знаю й донині. Ми йшли позаду, несучи ті мішки на плечах. Коли, бувало, хтось притримувався за віз, то били по руках. Піднесу кілька метрів і падаю. Встаю і через кілька кроків знову падаю...
Так ледве дійшли до Новиці. Тут у гарнізоні знову взяли на допит. Я розповідала свою стару історію, а вони кричали, що цю «пісню» вже чули раніше. Що було далі — не пам’ятаю, бо коли мене били металевим батогом, знепритомніла. Прокинулася в невеличкій кімнаті. Біля дверей стояв солдат.
— Маруся, мнє тєбя очєнь жаль. Ти мнє нравішся. Вставай, оні же тєбя уб’ют. Я тєбя отпускаю. Бєгі!
Я поволі підвела очі, не розуміючи, що відбувається.
— Как поймают, нє говорі, кто тєбя отпустіл. У мєня дома мать-старушка, і я нужен єй. Бєгі, гаварю, бегі!
А я знов мовчу. Тіло від болю ниє. Він узяв мене за руку і вивів на подвір’я. Не можу ступити й кроку. Так і не змогла втекти...
...Наступного дня прийшла моя рідна сестра з Вербівки. Той солдат хутко, щоб ніхто не бачив, привів її до мене. Вона тихенько шепнула: «Юльцю, тебе завтра будуть вести до Перегінська, а наші визволять». У мене під ногами земля захиталася. інших слів сестри я вже не почула.
Нас готували в дорогу. До мене знову прийшов той солдатик.
— Марушка, тєбя повєзут в Перегінскоє. Мнє нєльзя с тобой. Но когда повєзут в Калуш, я тєбя прі возможності отпущу...
Вирушили ми до Перегінська. Коли йшли через села, то нас виставляли напоказ: мовляв, дивіться, таке буде з кожним, хто повстане проти нас.
Тут почалася стрілянина. Я зраділа. Боже, хоч би одна куля влучила в мене! Енкаведисти: «Ложісь!». Я впала на землю, перелізла через дорогу, там була ораниця. Бороздою пролізла все поле, хотіла заховатися в кущах. Наші хлопці побачили це і намагалися «прикрити». Та енкаведисти почали ретельно шукати мене. Знайшли. Привезли до Перегінська. Тут мене вже не били. Правда, тримали близько двох тижнів і відпустили.
А через деякий час знову прийшов до нас станичний і мовив: «Юлю, для тебе є доручення». А я кажу: «Тою самою дорогою більше не зможу ходити...» Та він впросив: «Як не ти, то хто? Хто піде боротися за нашу державу?!»...
Зв’язковою я була до кінця партизанки...» |
|
