Свідчення очевидців

Останні зміни: 16.11.2009
Створено: 01.03.2008

Свідчення очевидців Голоду 1946-1947 рр. в Україні - мешканців Рогатинського району

 

 

Я, Денис Іванович Белей, народився 16 січня 1932 року в селищі Більшівці Галицького району в родині коваля ( зараз проживаю в с.Чесники Рогатинського району).

Наша родина за своїми статками відносилась до середньої соціальної групи, а тому мала можливість надавати певну матеріальну допомогу своїм братам-українцям із-за Збруча, які в голодні 1946-1947 роки відвідували нашу родину з Хмельницької та Полтавської областей. Мені вже йшов п»ятнадцятий рік, я навчався в 7-му класі середньої школи і вже дещо розумів у відношенні тодішніх правителів Радянського Союзу до нашого народу. В той час боївки УПА мали великий вплив на формування самосвідомості місцевого населення. Вони у своїх відозвах закликали мешканців Опільського краю надавати продовольчу допомогу голодуючим.

В нас по декілька днів перебували східняки, ми їх годували, організовували від рідних і знайомих матеріальну допомогу. За деякий час вони стали нам довіряти і заговорили про страдницьку Голгофу своїх рідних та односельчан під час штучного голоду 1932-1933 років. Від тих страшних розповідей мені мурашки по тілу розповзалися . Один чоловік розповідав, що він втратив під час голоду батька і двох братів. А жінка розказувала, як її сусідка, втративши розум, зарізала і з»їла тіла дочки і сина. В селі викопали яму і туди скидали трупів, ніхто не відправляв за упокій. Закарбувалася в пам»яті розповідь про ще один випадок: прийшли активісти на обшук до вдовиці, яка в той час варила суп. В горщику плавало декілька квасолин, один з прибулих взяв горщик і вилив вариво на землю. Невелика частка бурди залишилася і вдова цей кип»яток вилила йому межи очі, а другий витягнув пістолет і її застрелив.

Ці сумні розповіді назавжди залишилися в моїй пам»яті. Про них повинні знати майбутні покоління і за убієнних комуністичним режимом засвітити свічку в церкві, капличці, біля пам»ятного знаку. Хай ця історія зобов»язує нас берегти, як зіницю ока, рідну Україну.

Я, Валентина Казимирівна Бирич ( Рябчевська ), народилася 26 листопада 1937 року в м.Андрієво-Іванівка Миколаївського району Одеської області ( зараз проживаю в с.Григорів Рогатинського району ).

Мати, Рябчевська Віра Онисимівна, 1916 року народження, працювала телеграфісткою. Батько, Рябчевський Казимир Іванович, був поранений на війні, але в тяжкі післявоєнні роки працював електромонтером. Коли батьки ішли на роботу, мені приходилося іти з карточкою за хлібом, інколи потрібно було стояти в черзі цілий день. Спочатку на карточку давали по кілограму, а коли хліба не вистачало, то ділили на грами.

Коли приносила додому цей житній хліб, то мама кидала його в кип»яток і відварювала, бо він був липкий. Давали на карточки трохи крупи, то мама ділила по щіпочці, щоб на довше було.

Їли горобців, ластівок, навесні - молоду лободу. Замість картоплі садили лушпиння з неї, бо на насіння не залишалось нічого.

Біля нас проживали ще мамина сестра і брат, яких мама забрала зі села, щоб не померли з голоду.

Я, Парасковія Миколаївна Семеген ( Голембйовська ) , народилася

8 листопада 1927 року в с. Верхня Липиця Рогатинського району

Добре пам»ятаю голодні 1946-1947 роки. В нашій сім»ї було шестеро дітей, мама, батько, бабуся і дідусь. Переважно дітям варили кашу та картоплю. Пам»ятаю, навесні, вже коли не стало хліба, ми, діти, пили молоко. Наш сусід зарізав стару корову і ми купили в нього чвертку корови. І так дітям давали по шматочку м»яса без хліба. Так ми вижили. Пізніше почали піджинати зелене жито. Зелені колоски сушили і терли на жорнах. З цієї суміші варили кашу. Досі пам»ятаю її гіркий присмак.

Щодня у молитві дякую Богові, що зараз маємо хліб і до хліба. Своїх дітей навчила, якщо впаде окраєць хліба, то потрібно його підняти і поцілувати.

Я, Ганна Володимирівна Перів, народилася в 1951 році в с.Верхня Липиця Рогатинського району.

Хочу розповісти історію, яку мені розказав колись мій покійний батько Володимир Миколайович Семеген, 1914 року народження. Він повертався додому з роботи і побачив біля свого подвір»я хлопчика, який жадібно їв вареники. Той розповів, що він з Бессарабії, зі села Василівка, там дуже голод і вони всією сім»єю пішли просити хліба, щоб вижити. Звали хлопця Олександр Лук»янович Ісаєв. Батько змилосердився і забрав хлопчика у нашу сім»ю. У нас він прожив два роки. Після того, як голод закінчився, хлопець повернувся додому. Довгий час він писав до нас листи, приїжджав на канікули, коли вчився на механіка у професійно-технічному училищі в Брошневі. З часом зв»язок перервався і про дальшу долю цієї родини ми нічого не знаємо.

Я, Мирослава Григорівна Ромах, народилася в 1936 році в с.Верхня Липиця Рогатинського району.

Під час голоду мені було 10 років. Добре пам»ятаю ці тяжкі часи.

В нашій сім»ї було шестеро дітей. Такого сильного голоду ми не відчували, бо мій батько Кушнір Григорій мав багато поля. До нас приходили люди зі східної та центральної України. Вони були дуже голодні. Несли зі собою різні речі, щоб виміняти на хліб. Одного разу мама зварила кашу і налила нам, дітям, їсти. Але каша була ще гаряча і мама поставила на підвіконня, щоб вистигла. Коли ми прийшли їсти кашу, то побачили порожні миски.

Я, Наталія Семенівна Булка ( Пенькач ), народилася 15 січня 1939 року в селі Ленінка Устинівського району Кіровоградської області ( зараз проживаю в с.Григорів Рогатинського району ).

В тяжкі повоєнні роки проживала разом з мамою, трьома сестрами та братом. Батько на той час ще з війни був не повернувся. Важко нам без нього жилося, перебивалися, як тільки могли, голодували. Мати працювала на полі з ранку до вечора, а ми, діти, давали собі раду, як могли.

Пам»ятаю, мати лежала опухла з голоду, а ми, діти, думали, що вона спить. Три дні не виходила на роботу. Тоді бригадир прийшов вияснити причину її відсутності. Потім прислав жінок і ті з ложечки напували її якимось відваром, так вона вижила.

Ми ходили до школи в селі. Там була комора, з якої нам видавали по шматочку макухи. Старші хлопці накладали сітки на криницю - ловили горобців, ворон, пекли на вогні і їли та й з нами ділилися. Накладали також капкани на ховрахів.

Коли батько повернувся з війни, то став працювати бригадиром тракторної бригади, тоді вже видавали пайок хліба і стало трохи легше жити.

 

Озарків Г.М.,

жителька с. Підмихайлівці Рогатинського району

   

 Народилася я в 1927 році в селі Вільшана Черкаської (тоді Київської) області. Батьки мої були селянами-середняками.

Голод я пам’ятаю тільки окремими фрагментами, які збереглися у зв’язку із тим, що переживала. Весну 1933 року бачу перед очима. Трошки зберегла мама картоплі і посадила на городі, квасолі, посіяла буряк кормовий і город обсадила соняшником. Їсти для п’яти осіб уже не було що. Нас троє дітей були голодні.

У сусідів було ще гірше. Діти йшли на чужі городи, то шукали в ріллі минулорічну картоплю. Від суворої зими вона перетворилася в крохмаль і трималася в тоненькій шкарлупці, як у мішечку. Назбиравши тієї картоплі і добавивши ще трішечки чогось , щоб трималося купки, пекли млинчики.

Їли люди листя з вишень, з цвіту акації моя мама пекла, добавивши висівок, млинчики. А перед новинкою (новим врожаєм) підсмажила пам’ятаю, насіння кормового буряка, що залишилось від посіву, і він нам був також смачний. У нас на городі також було посіяно жито. Воно ще було воскової стиглості, а мама вже зрізала колоски , сушила, товкла в ступці і варила нам таку страву, що їй і назви не було. А чужі діти вдома нічого не мали, пухли з голоду.

Люди вмирали, і ніхто не дивувався, бо кожного таке чекало. Не пам’ятаю , щоб і на похорон ходили: сили у людей не було і бажання.

В колгоспі був посіяний хліб. Як тільки почало дозрівати жито, пшениця, зморені люди потайки йшли зривали колоски, але декотрі там і загинули, бо дуже стерегли сторожі врожай і били людей. А також судили за жменьку зерна, за кілька колосків. А в тюрмі, звісно, виснажені, зморені люди вмирали. Рідко хто вернувся звідти додому.

Голянська Надія Гнатівна,

жителька смт.Верховина

Народилася 21 травня 1923 року в селі Голосків Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. Була наймолодшою дитиною у сім’ї своїх батьків, де виховувалося троє дітей: були ще старші сестра Женя і брат Віктор.

«Поки не розпочалася колективізація, ми дуже добре жили.Батько мав коні, віз, плуг, весь реманент, який потрібен був для обробітку землі, мав поле. А коли прийшла друга зміна (колгоспи – авт.), тоді й почалися всі біди. Все, що було в господарстві, забрали до колгоспу. Залишили, правда, одне телятко.Мабуть, пошкодували нас, дітей, бо ми перелякалися і дуже сильно плакали. Але батько не хотів іти в колгосп працювати, оскільки його родина колись їхала в Америку заробляти гроші, щоб купити землю».

Не змирившись із владою, батько захворів і, голодуючи, помер. «Ми з братом, залишившись напівсиротами, з мамою ледь вижили, сестру бабуся забрала до себе. А врятувала нас корова, яку ми зарізали, бо й так не було її чим годувати. Врятувала вона не лише нас, а всю нашу вулицю. Бо сусіди ділилися між собою всім, чим мали. І родина в нас була велика, й теж допомагали одні одним, як могли. Коли м’ясо з’їли, харчувалися маленькими зеленими сливочками, буряковим листям… Хто ще мав силу, ходили на колгоспне поле і збирали гнилу картоплю, варили її, товкли і їли…».

«У мене були спухлі ніжки і ручки, я вже вмирала, - перервала мої роздуми співрозмовниця. – Я тільки спала, як та курочка, шо вже здихає… Брат мій теж спух від голоду…

Пам’ятаю, дуже багато людей померло тоді, коли з’явилися в лісі гриби. Люди, переголоднілі, понаїдалися: хто – варених, а хто – й сирих, і падали, як мухи. На дорогах, під плотами – скрізь було повно трупів. Але ми якось вижили… Нас Бог врятував…».

Стогнієнко Василина Матвіївна,

жителька смт.Верховина

Народилася 16 травня 1926 року в селі Ново-Григорівка Березнеговатського району Миколаївської області. Вона була наймолодшою, одинадцятою, дитиною в сім’ї. Дорослого віку досягли тільки восьмеро дітей – три братики в 1933 році померли з голоду. Згадуючи про них, Василина Матвіївна зі сльозами на очах розповідає, як приходили з цюками і шукали зерно – все забирали до колгоспу

«Коли не стало зерна, ми збирали щарицю, яку раніше запарювали для свиней. Щариця мала зернята, з яких мама варила заколоту – кашу таку. Пам’ятаю, як хотілося хоч ложку від тої заколоти облизати – і вже здавалося, що не голодна. А ще поза селом був горбик, на якому росли бабки – рослина заввишки десь 30 сантиметрів. Були щасливі, як вдавалося зловити рибку в річці чи ховрашка у степу. Ми у земляні нірки заливали воду і ховрашок вилазив наверх – з нього варили суп.

Коли вже не стало й цієї їжі, люди почали помирати. Їх ніхто не хоронив так, як належить. Усі були дуже худі – одні кістки та шкіра. Я навіть не знаю, як ми вижили».

Синенко Ніна Іванівна

жителька смт.Верховина

Народилася 10 жовтня 1932 року в селі Іванівка Андре-Іванівського району Одеської області. Вона була найстаршою серед чотирьох донечок у сім’ї Івана та Марти Жуків. Про голодомор 1932-1933, знає з розповідей мами і рідних. «Забирали в помешканнях людей зерно, продукти харчування. Після збору пшениці діти ходили на поле і збирали колоски, шукали купки земляні, де миші ховали зерна, їли лободу, кропиву…».

Мельник Надія Михайлівна

жителька смт.Верховина

Майже 60 років прожила на чужині – далеко від рідного села з чудовою назвою Райгород Садковецького (нині – Немирівського) району, що на Вінниччині. Коли почався голод, мені було чотири роки. Але я дуже добре пам’ятаю, як одного дня до нас прийшли і забрали всю картоплю з підвалу. Мама сіла на лавочку і плаче. Наступного дня забрали у нас корову. Батька на той час вдома не було. І коли нашу корову від нас вели, зустрілися з батьком. Батько впізнав свою корову і насмілився її взяти і завернути додому. А вони побоялися батькові щось казати, бо він був глухонімим і, на їх думку, непередбачуваним. Так нас: мене, молодшого брата, 1932 року народження (а в 1942 році народився ще один брат), маму і тата ця корова і врятувала від голоду. Хоча дідусь – татів тато – все-таки помер у той страшний голодний час. Та й ми всі були дуже змучені і кволі, незважаючи на те, що нам допомагали заможніші люди.

Антонюк Любов Романівна

жителька смт.Верховина

Народилася 17 липня 1928 року в селі Мар’янівка Брацлавського району Вінницької області. «У нас було поле, були коні і воли, була велика клуня, де зберігали зерно. Коли розпочалася колективізація, треба було віддавати до колгоспу коні, плуг, борону – всі знаряддя праці, худобу і землю треба було віддати. Хто не віддавав, того вивозили на Сибір. А кого вивезли, той не повернувся. У 1932 році була така посуха, що я маленькою переходила Південний Буг убрід. Була така спека і стільки змій лазило по дорозі, що годі було пройти. Пасовища так повигорали, що не було де корову попасти. Люди масово продавали худобу. Худоба була така дешева, що ми продали корову і за ті гроші купили мамі пальто і широку циганську спідницю, з якої пошили дві: мамі і мені. Була велика посуха і справді був неурожай. А комнезамські загони ходили і забирали й те зерно, що було, у людей. Куркулі, заможніші закопували своє зерно, щоб не віддати, а бідний селянин сам тяжко працював і мало що мав. Мама, пригадую, у склянки понасипала проса і заховала у подушки на печі, де ми з молодшим братом сиділи. Думала, що не знайдуть. Та де там: вилізли на піч, взяли те просо, зі склянок повисипали… Казали: «Місто голодне! Індустрію будуємо. Треба дати робітникам їсти. А ви маєте присадибні ділянки і виживете».…Почався страшний голод. Не було що їсти. Одні до одних ходили і жебрали. Хто мав совість, то ділився шматком хліба, чи що там уже мав. У кого була корова, то ще так-сяк перебивалися. Улітку ми йшли до річки і ловили школьки (жабурниці). Назбираємо тих жабурниць з відро, гарячою водою ошпаримо, почистимо, засмажимо і вже маємо що їсти. До речі, м’ясо тих жабурниць було дуже смачне. Їли ми і щаву, різні бур’яни, кропиву, кульбабу, листя з липи – що тільки могли. Багато людей померло з голоду. Померла моя бабуся – татова мама, мій дядько, троє його дітей. Кому вдалося виїхати в Росію або Білорусію, то вижили і через деякий час повернулися в село. Наші сусіди виїхали в Грузію і там пережили голод. А було багато таких, що пішли у той час із села і вже ніколи не повернулися – ніхто навіть і не знав, де вони померли. Люди спухали з голоду і помирали. Було дуже страшно. Розказували, що в сусідньому селі одна жінка – звали її Югина – з’їла свою дочку.

Вовкович Катерина Митрофанівна

Я, Вовкович Катерина Митрофанівна, народилася 19 вересня 1923 року в заможній сім’ї господарів, потім куркулів при червоних – Набока Митрофана Леонідовича і Наталії Іванівни. У мене ще було п’ять братів і дві сестри. Жили ми в селі Сьома Сотня, Коломацького району, Харківської області. Сім’я наша українська, з діда-прадіда працювала на землі. Були у батьків коні, воли, корови, інвентар землеробський і навіть свій ставок. Жили не тужили, вечорами в кожному кінці вулиць збиралась молодь і звідти лунали пісні.

Радість життя була затьмарена навалою «Красних …» і їхніх однодумців – «пролетарів-голоштанників». Забирали все, що могли забрати, а решту знищували вогнем.

Я була ще малою, пам’ятаю, як вдерлись до хати багато чужих чоловіків, нас вигнали з хати, розбили піч, поламали ліжка, стіл, крісла і етажерку з книжками, багато книг забрали з собою.

З стайні забрали всіх тварин, залишили лише одну корову. З усіх засіків забрали-вимели все зерно. Хата була зруйнована і ми жили в батькових батьків, поки не відремонтували свою. В батькових батьків ще були запаси зерна і одягу. Добре пам’ятаю кашу з проса, яке нас рятувало від голоду. До каші добавляли лободу молоду, листя з вишні – висушене і перетерте. В сусідньому селі – Іванівна, був цукровий завод і звідти батько брав жом, з якого готовили якусь бовтанку, до якої добавляли сухі вишні і яблука.

Батько їздив в Харків, продавав якийсь одяг і купував продукти або вимінював , хоча до навали червоних на подвір’ї були стирти скошеної пшениці і жита і власна молотарка.

Врятувало те, що в землі були закопані бочки із зерном насіннєвим. Трохи посіяли на городах і ще молоде колосся обривали і варили, пили цю юшку. Трохи колосся висушували, молотили, мололи зерно на жорнах. Так і вижили.

Вчилась і закінчила Коломакську семирічну школу. Працювала в Маріуполі в банку оператором, де мене застала війна 1941 року.

Я повернулась додому. Через короткий час німецькі війська вступили в село і почали забирати хлопців і дівчат в Німеччину, мене забрали також. Везли в вагонах для худоби. Привезли в пункт розподілу. Попала я до бауера Алюіза Тенік в Гогенштадту. Виконувала всі сільськогосподарські роботи. Нас у нього було троє. Ми тяжко працювали з ранку до ночі. Косили, сушили сіно, годували худобу, доїли корів і здавали молоко.

З Вовковичем Андрієм Івановичем, моїм майбутнім чоловіком, познайомилась там же. Він був військово полоненим польського війська, працював в іншого бауера в цьому же селі.

Після закінчення війни ми поїхали до чоловіка додому, де розписались, взяли шлюб і одружились.

В 2003 році мій чоловік помер.

Німецьке і колгоспне рабство підірвали моє здоров’я так, що я ледве ходжу. Догляд за мною здійснює мій син – Микола. Проживаю у селі Перлівці.

Сикало Лідія Іванівна

Я, Сикало (Лугова) Лідія Іванівна народилася в 1931 році на Херсонщині в селі Станіслав, Білозерського району в сім’ї колгоспника, там колгоспи були організовані в 1929 році. Колгосп називався «Серп і Молот». Батько працював трактористом, а мати дояркою. Працювали в степу і по дві неділі не приїжджали в село, жили в хуторах. Нас (дітей) виховувала бабуся – татова мама.

В 1933 році наступив штучний голод, бо урожай був, але все зерно забирали активісти – ходили по дворах і все забирали хоча люди і ховали. Наш батько був сховав зерно в мішках в студню у воду і то знайшли і забрали. А мій батько в колгоспі взяв два кілограми вівса, то судили і дали два роки тюрми.

Батьки розповідали, що в селі діти зарізали батька і м’ясо посолили в бочку і їли. Люди їли собак, котів.. Я пам’ятаю, як один чоловік тягнув здохлого коня з ріки додому дітям, яких у нього було п’ятеро. Нас ще рятувала риба, бо наше село розташоване в гирлі Дніпра. Їли також весняний цвіт білої акації. Ходили в степ, і збирали по зернині пшеничку.

Дуже були тяжкі роки, хоч урожай був, але голод був зроблений спеціально і багато дуже людей вимерло, але ми вижили всі. Нас було четверо дітей і ми всі ще живі. Живу в селі Кукільники.

Бутар Аксентій Давидович

Бутар Аксентій Давидович народився 25 квітня 1932 року в селі Яблунівка Лисянського району Черкаської області. Зараз живу в селі Дубівці.

Насправді зі слів родичів, народився Аксентій Давидович 1930 року, але зареєстрований 1932 року. Перед народженням Аксентія помер його батько від голоду, мати померла народжуючи Аксентія також з голоду. Зі слів родичів тоді померло багато їхніх рідних сестер та братів.

Аксентій Давидович лишився круглим сиротою. Взяли його зовсім чужі люди, їсти не було що, якщо люди щось приносили то було свято, розповідає Аксентій Давидович. А було і таке, що декілька днів зовсім нічого не їли.

Коли почалася Велика Вітчизняна Війна Аксентій знову залишився сам, тоді його взяла до себе тітка, яка мала двоє своїх дітей, зовсім не любила його, більше давала своїм дітям, а йому що залишилось. Доводилось цілий день працювати, щоб ввечері дали поїсти.

В той час люди билися за лушпиння картоплі, або за кропиву, якої на той час ніде не було. Одні в одних відбирали будь-що, що можна було поїсти.

Кеча Методора Арсенівна

Я, Кеча (Питель) МетодораАрсенівна, народилася 1931 року в селі Нове Поріччя, Городецького району, Хмельницької Області.

Батько мій, Питель Арсеній Іванович 1900 року народження, мама, Питель Марія Захарівна 1910 року народження – були селянами.

Під час колективізації землю, пару коней і реманент здали в колгосп. Батько був бригадиром рільничої бригади, а мама працювала в ланці. Про голодомор я чула з розповідей мами, сусідів. Колись сусіди сходились літом на подвір’ї, а зимою в хаті і розмовляли. Під час розмови я часто чула такі вирази: «той, або та, а то і ціла сім’я, що померли в голодовку. Розповідали, що були такі «сексоти», що ходили по хатах, висипали рештки зерна і забирали, били жорна, щоб не було на чому змолоти. До цих пір мені запам’ятався чоловік Качур Софрон, який був без руки і люди його боялися. Мама розповідала, що я мало не вмерла, бо наїлася блінчиків з такої полови, що товкли в ступі просо.

А про репресії знаю дещо більше. Батьків старший брат мав четверо дітей і займався господарством. Хтось сказав, що його записали в загін білих козаків. Прийшли вночі, забрали стрийка, стрийну, залишивши самих четверо дітей, наймолодшому був один рік. Їх вивезли аж в Іркутську область. Двоє дітей взяли мої батьки, одну дитину взяла бездітна сусідка, а найменшого – дід і баба.

В колгоспі цукрові буряки возили до заводу цілу зиму. В лютому 1938 року батько ввечері пішов в контору колгоспу на наряд Я тоді кашляла і мама ставила мені банки. Прийшов батько з секретарем сільської ради і чоловіком у військовій формі, то був з КГБ. Взяли лампу, відкрили скриню і щось там шукали, там були листи, які писав стрийко до дітей. Потім з КГБ сказав мамі, щоб готувала чоловікові хліб і батька забрали. Тієї ночі з нашого села забрали п’ятеро чоловіків. За що ніхто не знав. Тримали їх в районі до березня. І в березні мама понесла передачу. Як прийшла то вони сиділи на машині. Батько скинув мамі шапку, а вона хотіла передати йому передачу, але міліціонер вибив мамі з рук глечик і не позволив дати передачу. І від цього дня ніхто про цих людей нічого не знає, а сім’ї їхні рахувалися ворогами народу.

Ми жили близько школи. В село прислали нового директора школи, він прийшов до нас і сказав, що буде жити в нашій хаті, так як нас висилають на висилку. Але нас не висилили, так як мама часто хворіла.

Після закінчення педучилища у 1952 році, я дістала направлення у Медухівську школу, де пройшла вся моя трудова діяльність. Де жива до тепер.

Одного разу приходить від мами хвилюючий лист що зі мною щось сталось. Бо сказала їй по секрету секретарка сільської ради, що приїжджали з району з міліції і розпитували все про мене. Одержавши лист, я відповіла, що зі мною все в порядку. Згодом я дізналась, що мене готували поступати в партію. В селі сказали, що я дочка ворога народу і в партію мене не прийняли. А 30 червня 1989 року прийшов мамі лист, в якому була справка про реабілітацію батька такого змісту: «Питель Арсеній Іванович 1900 року народження, реабілітований по справі, по якій був арештований 10 лютого 1938 року». Що зробили з тими людьми, ніхто нічого не знає.

В місті Хмельницькому будували новий кінотеатр. На цій площі стояв пам’ятник Чкалову. Його перенесли і почали знімати бруківку. Як кран підняв плиту, то під нею, як сірники в коробці, стояли люди. Тільки плиту підняли, то вони розсипалися. Може там були і ці люди.

Королюк Ніна Олексіївна

Я, Королюк (Сенченко) Ніна Олексіївана народилася у 1930 році, в селі Фурманівка, Новоукраїнського району, Кіровоградської області. Зараз проживаю у селі Кукільники.

В роки голодомору я була зовсім дитиною. Тому розповідаю зі слів моїх рідних, сестри і брата, бо і батьків я не пам’ятаю. Мама померла 1937 році. А батька репресували 1938.

Багато я наслухалася від сестри, 1920 року народження. Як зробили колективізацію 1929 так і почалося все – забрали в колгосп інвентар, коней і зерно. Пік голодовки сягнув на 1932 і 1933 роки. Люди сяк так пережили зиму, пухли і вмирали, село опустіло, ні собак, ні котів. Коли почало тепліти ми їли листя, і такі бур’яни, як кукіль, калачики їли, я це підсвідомо пам’ятаю. А недалеко була річка Ташлик , ми вибирали з дна річки молюски і так дотягли до нового врожаю, а весь хліб забирали активісти, тому люди ще й 1934 рік голодували.

Така сама голодовка спіткала і в 1946 році, було теж саме, я це все пам’ятаю добре.

Іваненко Григорій Мартинович

Іваненко Григорій Мартинович народився 06 лютого 1919 року. В даний час проживає з онукою та її сім’єю в селі Дубівці.

З розповіді Григорія Мартиновича в 1933 році щоб поїсти люди ходили в ліс по липове листя, сушили його на кухні, перетирали його на ситі, ліпили паляниці і їх їли.

Приходило по 250 чоловік російських солдат на подвір’ї і шукали пшиницю чи будь-яке зерно, ходили від хати до хати і забирали від людей усе, що можна було з’їсти.

Люди по дорогах лежали вмираючи, солдати живцем кидали їх в яму і закопували. Ще кілька днів рухалася земля в якій були покидані люди.

Кубрак Софія Афанасівна

Кубрак Софія Афанасівна – моє теперішнє прізвище. Моє дівоче прізвище – Гермаковська.

Народилася я в Чернівецькій області, Кельмінецького району в селі Тутрина. В цьому селі проживали мої батьки – мама – Докія, батько – Афанасій, два брати і дві сестри.

В 1946 році помер брат і сестра від голоду. Залишилося батько, мати і ще троє дітей. Хліб, який виростили все здали державі, тому що не можна було собі залишати. Люди пухли з голоду. Не було зовсім що з’їсти. Знаходили на полі замерзлу капусту, картоплю і навіть шукали загиблих курей, варили і їли. Діставали хвороби і помирали.

В 1946 році я пухла з голоду і пішла шукати кусок хліба. Прибула я в Станіславську (теперішню Івано-Франківську) область, в село Кукільники Галицького району. Я ходила на роботу за кусок хліба, щоб не померти з голоду.

І вже тут в Кукільниках я пішла на роботу до Кубрака Івана Микитовича. Він був ще хлопець і я вийшла за нього заміж і проживаю тут до сьогоднішнього дня – це мене і врятувало від голоду. А мої батьки, брат і сестра пухли з голоду вдома і рятувалися чим могли. Ось така історія мого тяжкого життя.

Косован Василь

Народився в с. Ломачинці Зіньковецького району Хмельницької обл. Проживає в м. Надвірна, вул. Корольова, 10, тел 2-83-31

"Пам'ятаю 1932 року взимку проживали ми в с. Ломачинцях, що на Хмельниччині. Було нас у батьків четверо. Дуже бідували, навесні пекли коржі з лободи, коріння копали, жолуді дробили і варили відвар або пекли коржі, здирали кору з дерев також варили відвари. Їли траву, варили кокільницю, кропиву.

Представники влади, незважаючи на малих дітей і старих, забирали все : продукти харчування, худобу, зерно, кращий одяг. Сиротам не надавалась допомога, держава ними не опікувалась. Люди від голоду пухли та помирали. Ми з батьками переховувалися і так вижили. 1946 року я поїхав до Львова на науку, а потім, з часом, разом з дружиною переїхав у Надвірну.

Косован Валентина

Народилася в с. Чемерівці Хмельницької обл. 

Проживає в м. Надвірна, вул. Корольова, 10, тел 2-83-31

"На час голоду я проживала в селі Чемерівці, (Хмельницька область)

Протягом 1932-33 років дуже багато людей вимерло. Це були переважно або старенькі люди, або діти. Наша сім'я також важко пережила цей період, бо батько виїхав на заробітки до Грузії і вся сім'я була на маминих плечах.Їли бур"ян, варили з нього баланду, пекли коржики, збирали мерзлу картоплю, буряки, варили і їли.Люди не допомагали одне одному у виживанні від голоду і не ділилися продуктами, навпаки забирали одне в одного зерно, продукти. Хтось сказав що під Польщею немає голоду то й пішли люди з нашого села до кордону, але прорватись через кордон нікому не вдалось – дуже добре охороняла свої кордони радянська влада".

Мушак Богдан

Народився в м. Надвірна в 1939 р.Проживає в м. Надвірна, вул. Мазепи 80, тел. 2-36-00

"Мені було 3 роки, пам'ятаю, що до нас з Закарпатської області приходило 8 людей (2 дітей, 6 дорослих). Діти були спухлі від голоду. Протягом тижня вони жили в нас в хаті і батьки ділилися з ними невеликими харчами (Квасоля, біб, горох, пекли коржі з кукурудзяної муки). Від вигляду їжі діти падали в обморок. Протягом двох днів діти ховали їжу куди тільки могли, так би мовити, про запас. Але вже на третій день вони були спроможні нормально поїсти.

Ще мені запам'яталося що дорослі закарпатці розказували про те, що в їхньому окрузі на той час були повистрілювано совітами багато котів і собак. І я малий довго не розумів нащо.

Потім вони поїхали від нас на Львівщину."

Довга Віра Йосипівна, жителька м. Рогатина

Я, Довга Віра Йосипівна, народилася 13 січня 1929 року в с. Дмитрівка Чернігівської області в селянській сім»ї. Моя мати Домаха Степанівна та батько Йосип Олексійович працювали в колгоспі. В сім»ї було двоє дітей - я і старша сестра Надія, 1927 року народження.

З моїх дитячих спогадів в пам»яті зберігся епізод 1932-1933 рр. про те, як в нашій сім»ї , як і в сім»ях наших односельців, не було що їсти. В нашій сім»ї на квартирі жила єврейська сім»я з трьох чоловік. Ми випрошували в них лушпайки з картоплі, які нам мама варила, а також садили лушпайки замість картоплі в землю. Ми, діти, просили їсти хліба.Мама , не маючи змоги нам його дати, як могла нас втішала, обіцяла купити нам цукерок, але ми хотіли хліба. Запам»яталися мої слова до мами : «Мамо, дайте мені хліба в обидва кулачки». Мама в пошуках їжі випрошувала висівок з вівса, які намочувала у воді, і давала нам пити.

В 1946 році також був голод. Пам»ятаю, як ми з сестрою Надею з 4-тої години ранку займали чергу за хлібом в сільській крамниці. На кожного давали по 100 гр. хліба. Був випадок, коли по дорозі додому ми з сестрою, не в силі стерпіти голод, з»їли хлібну пайку в 300 гр., яка призначалась на сім»ю, за що нас мати сварила. Більше таке не повторилось. Легше було з настанням весни – мати варила юшку з кропиви, щавлю, рогози, вичавлювала крохмаль з гнилої картоплі, яку випросила в багатших сусідів, і додавала до юшки. Ми малими дітьми любили їсти також цвіт акації.

Люди не знали в той час , яка причина голоду, мати казала , що причиною є неурожайний рік.

Воробйова Ганна Юхимівна, жителька м. Рогатина

Я, Воробйова Ганна Юхимівна, народилася 20 червня 1926р. в селі Великий Бурлук Харківської області в селянській сім»ї. Мати Парасковія Григорівна та батько Юхим Петрович працювали в колгоспі. В сім»ї було 8 дітей. В голодний 1933 рік померли наші батьки та 3 брати пішли з дому в пошуках їжі і так і не повернулись – померли з голоду. Залишились в живих я , моїх дві сестри та брат. Пам»ятаю, як люди ходили опухлі від голоду. Комсомольці ходили по селу і забирали збіжжя, квасолю, все, що можна було їсти. Ми з братом та сестрами також не мали що їсти. Харчувались всім, що попало під руки – листям липи, стручками акації, різними травами. Згодом нас , дітей, які залишились сиротами, забрали в так званий патронат – інтернат для дітей колгоспників, батьки яких померли. Так ми вижили.

Після страшних років голодомору мені довелось працювати на важких роботах – з 14 –ти років в колгоспі, потім на лісоповалі. В час війни працювала на полі в колгоспі, орали і засівали поле з іншими жінками, оскільки всі чоловіки були на фронті – для цього доводилось запрягати корови, бо всі коні використовували на фронті . Після війни продовжила працювати в колгоспі.

В 1946 р. переїхала на постійне проживання в Рогатин до сестри Анастасії.Працювала 6 років у швейній артілі «Жовтнева революція». Пам»ятаю, в 1947 р. також був голод - одержували хліб у крамниці по картках. Люди в Рогатині відносились до мене добре, чим могли, мені допомагали.

Багато часу пройшло від тієї страшної трагедії, до сьогодні в пам»яті залишився страх від голодної смерті і бережливого ставлення до хліба.

Хомин Марія Микитівна , жителька с. Чагрів

Я, Хомин Марія Микитівна народилася 2 березня 1931 р. в селі Бурсуки Балтського району Одеської області. На час Голодомору я була маленька в сім»ї нас було 5 дітей. З розповідей матері знаю, що мама відносила нас в садочок, бо там хоч трохи давали їсти, і не забирала неділю і два тижні. З родини багато повмирало в ті роки багато дітей із татової і з маминої, а мої всі вижили і дожили до старості.

Я добре пам»ятаю Голод 1947 року. Тим, хто працював видавали 100 грамів хліба і 300 грам баланди. До сьогоднішніх днів пам»ятаю страх від сліду фіри, яка вивозила померлих, я дуже боялася ,бо думала, що завтра вже мене вивезуть. З нашого села і з моєї родини їздили міняти на західну Україну і в Молдавію. Було багато злодійств , вбивств за хліб ,щоб вижити. Ми збирали глід, жорнували на жорнах і пекли такий хліб. З соняшника витягали серединку, сушили, терли і їли і так вижили. Поставки були великі: 500 кг м'яса в рік, 300л. молока, кури, масло - а хто не мав то купував, бо треба було здати .За кожне дерево в саду платили 5 рублів, податки були великі. Якщо все згадувати, то дуже боляче стає, страшно.

Кутинська Надія Романівна, жительки с. Чагрів.

Я, Кутинська Надія Романівна народилася 27 травня 1929 р в м. Вінниця. На час Голодомору я мала 4 роки .В сім»ї нас було 4 дітей - брати Микола і Леонід і сестра Людмила і я. Моя мати народилася в с. Лаврівка Вінницької області. В селі була мамина родина - 2 брати і 2 сестри. Мій батько родом із с. Чагрів Рогатинського району - Роляк Роман Іванович. Як був Голод моя мати працювала в їдальні партійної школи Вінниці, а тато конюхом возив начальство кіньми. Західняків там переслідували, і тато дуже боявся за себе і сім»ю, тому йому начальник видав «листок недоторканості», щоб його не чіпали. Дома такого голоду ми не відчували, бо мама приносила з їдальні недоїдки і шкірки хліба , який ми сушили. А з села Лаврівни приходив дядько Іван такий опухлий, аж блискучий і мама давала йому ті шкірки засушені .Трудно було переносити той хліб, бо по дорогах ловили, то дядько приходив вночі. Якби мама їм не допомагала то вони повмирали би. А в тому селі дуже багато людей повмирало возили фірами , копали ями наперед і скидали. А москалі забирали все: і зерно, і одяг, і цінності, худобу люди боялися кожної хвилини, щоб не прийшли.

В їхньому домі було 4 сім»ї, вночі приїхав чорний воронок , батько думав, що то за ним. А вони постукали до сусідів Зайцевих (чоловік працював інженером), жінка до ранку виїхала, а мати його в коридорі повісилася зі страху.

Іванило (Горай) Ганна Миколаївна, жителька с. Черче

Я, Іванило ( з дому Горай) Ганна Миколаївна 16 липня 1924 року народження уродженка Житомирської області Чоповицького району село Дер манка. Сама пам»ятаю як хотіла їсти і плакала, мама не мала, що дати, то знайшла на стриху пару фасолин і спекла.З хати і комори все позабирали, навіть в горщиках було пшоно і то забрали. Тоді мама пшоно ховала вже за пазухою. Забирали продукти, та ще забирали всю постіль (верети). Ми спали вже на звичайній соломі. Батько хотів записатися до колгоспу, то його заарештували, сидів 1 місяць і 5 днів .Забрали все з хати навіть мою забавку.Тато мій був кравець і їздив по селах шити. Все ,що приніс, хоч окраєць хліба, ми всі ним ділилися .А наші сусіди Яворські вдень поховали 2-ох дітей, а вночі відкопали і їх їли. Ми виїхали з того за 40 км, там копали торф, щоб не вмерти з голоду, тато дальше шив по селах за кусень хліба, можливо так ми і вижили. А у 18-ти річному віці мене насильно (ще було 16 дівчат) забрали в Німеччину де я познайомилася з Степаном Іванило і приїхала в Черче , де проживаю по нинішній день.

Ромах (Корлюк) Євгенія Митрофанівна, жительки с.Бабухів

Я, Ромах (Корлюк) Євгенія Митрофанівна- 1926 року народження родом із Кіровоградської області Олександріївського району села Сонно. Це село, як степова «Пальміра» розташоване серед безмежних степів. Як вийдеш у поле, то побачиш поле пшениці, жита, що хвилюється наче море. І тут у такій Богом даній благодатній землі був страшний голод.

Я тоді була ще мала, але пам»ятаю, що кожен день дуже хотілося їсти, а не було що. Батьки мої були бідні мали якийсь кусочок землі, але не мали чим обробляти. Тоді спродали всю живність і купили коня. Почали організовувати колгосп і в нас забрали коня до колгоспу, а ми залишилися ні з чим .Настали страшні часи. По селі ходили продзагони і забирали у людей усе, що люди лишили на прожиття. Мої батьки закопали трохи картоплі і буряків, і те знайшли, і забрали за те батька хотіли заарештувати, а він утік. Кілька раз приходили вночі за ним але його не було. Мої старші брат і сестра ходили по полю збирали колоски, а коли пощастило, то знаходили мишині купи колосків, які вони готували на зиму. Ми вдома розминали ті колоски, товкли в ступі і так варили їсти. Збирали мерзлу картоплю, пекли пляцки. А як настала весна , то їли лободу, цвіт білої акації нам був за цукерки. А одного разу нам сказали, що в сусідньому селі в ставку є ракушки. Я пішла з мамою а там людей повно всі шукають ракушки. Ми там теж назбирали ракушок. Дома гарячою водою парили, вони розкривалися і так варили їх. Мене з дому не пускали в село, бо діти зникали без сліду. Наші сусіди померли, а одну хату ми обминали, бо казали, що ті господарі поїли своїх дітей і померли самі.

На роботу в колгосп треба було ходити щодня .Записували трудо - дні, а на них не давали нічого. Так ми пережили зиму, а на другий рік був великий урожай, а збирати його не було кому.

Половина села вимерло, а багато повивозили на Сибір. Хати стояли пусткою і сумно дивилися своїми вікнами, ніби виглядаючи своїх господарів.

Мого батька поставили бригадиром і щоб знайти винуватого за незібраний врожай його засудили на два роки примусових робіт у колгоспі безплатно. Але ми і це пережили з великими труднощами.

На трудодні не давали нічого і в людей появилася поговірка: «Немає корови, ні свині тільки Сталін на стіні», «Кожен день трудодень, дайте хліба хоч на день»

Пройшли роки із квітучого села залишилися тільки розвалини та горбки, які нагадують, що тут колись жили люди.

Звіришин Катерини Іванівни, жительки м. Рогатина

Я, Звіришин Катерина Іванівна , народилася 20 серпня 1924 року в селі Павлівка Мар»янського району Донецької області в селянській сім»ї. В нашій сім»ї виховувалося п»ятеро дітей, батьки були неписьменними, мали власне господарство працювали на полі.

Коли мені виповнилося дев»ять років, я пішла до школи. В 1933 році в село прийшли кагебісти і селян,які мали поле, власну господарку забрали всю живність, продукти, збіжжя, а людей вивезли в Сибір і на шахти.

Нашу сім»ю вивезли на шахту «10 БІС» в м. Юзівка (тепер - Донецьк),що 70 км. Від нашого села. Тато працював на шахті, мама з сином працювали на залізничній колії. В той час був страшний голод, існувала карточна система ( на батька давали 0,5 кг хліба на інших членів сім»ї по - 300 гр. хліба). Ми із сестрою рвали лободу і їли, хліба більше діставалось батькові, бо йому було потрібно більше сили , щоб працювати в шахті. Ми зі сестрою збирали біля териконів вугілля, продавали і за виручені гроші купували хоч якісь продукти. Наша бабуся по материній лінії ходила просити хліба, картоплі, щоб врятувати сім»ю від голодної смерті. Незабаром вона померла від голоду.

В той час люди рятувались від голоду їли котів, собак, були випадки людоїдства. Померлих від голоду збирали на підводу і закопували у одну велику яму.

Під час війни батька забрали копати окопи. Мама зі сестрою пішли пішки до села Павлівки , до нашої хати , де в той час було легше ніж в місті. Мене в 1942 році забрали до Німеччини на роботу: працювала на шахті, пачечній, на кухні.

Там познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Володимиром родом зі села Стратин Рогтинського району.

В листопаді 1945 року ми разом повернулися з Німеччини і поселилися в Рогатині.

В період 1946-1947 році пам»ятаю як люди зі Східної Південної України и приходили в наші краї. Рогатин і в села району вимінювали одяг на продукти. Там в той час теж був голод.

---

Спогади жителів селища Букачівці про події 1932-1933 років на теренах Західної України

Білою плямою історії України є роки 1932-1933 р та 1946-1947 р.р.. Від цього лиха постраждали Харківська, Київська, Сумська, Черкаська, Житомирська та ін. Кількість жертв голодомору у різних джерелах подається різна. На щастя це лихо не охопило Західної області України. У липні 1933 року у Львові тодішня територія Польщі був створений Український центральний комітет допомоги. Велику поміч йому надали йому з українці Канади організація «Золотий Хрест» створена українцями Америки. Але перевезти закуплене для голодуючих зерно не вдалося Радянський уряд не дав на це дозволу.

До людей Західних областей доходили чутки про голодомор, про це неофіційно говорили священики, поодинокі жителі східних областей, які чудом проривалися сюди, щоб не вмерти голодною смертю в себе вдома.

Свідчення вже покійної Цюри Оксани Семенівни жительки Черкащини Умань.

Голод спіткав нашу сім»ю в 1933 році, сім»я була велика, тому запаси швидко закінчилися молодші діти просили їсти, а не було нічого із запасів. У багатьох сім'ях було таке ж становище, деякі батьки відводили дітей до міста і там залишали, тому що міське населення мало картки на хліб і могло вижити. Селяни рятувалися хто як міг: їли лободу, коріння дерев, усе ,що могли знайти в природі, щоб хоч якось полегшити муки голодом.

Мулярчук Галина Аврамівна,

жителька с.Княгиничі Рогатинського району

Я народилася в 1924 році в с.Салиха Уланицького району Вінницької області. Нас було п’ятеро дітей в сім’ї – чотири брати і я. Батько працював в районі пасічником, мати – в колгоспі на польових роботах. В 1932-1933 рр. в наших селах був страшний голод. Було створено каральні групи, які збирали хліб і картоплю від людей. Спочатку селяни добровільно здавали цю данину, а потім забирали силоміць все, не залишаючи ніяких запасів на прожиття.

В магазинах неможливо було нічого купити, бо не було нічого з продуктів, та й не було за що – грошей в колгоспі не платили. Люди рятувалися, як могли – обмінювали різні ужиткові речі на харчі, їздили в місто, щоб роздобути хоча б щось із їжі.

Особливо зазнали ми лиха навесні 1933 р. – їсти вже не було нічого зовсім. Пам’ятаю, як ми, малі, з сусідськими дітьми збирали на колгоспному полі перемерзлу гнилу картоплю, яка залишилась з осені і вдома мати з неї готувала їжу.

Від нестачі харчів люди в селі знесилилися і почали вмирати – спочатку декілька, а потім масово. Пам’ятаю, як на землі лежали немічні старі опухлі від голоду люди. Кожного дня селом їхала фіра, забирали померлих від голоду і везли на цвинтар, де скидали їх в одну яму і закопували.

Крім цього, в селі відбувалися арешти без всяких на те причин. Пам’ятаю, як вночі забрали нашого батька і тримали майже добу в сільраді, але згодом відпустили. Ми дуже переживали за нього.

В селі в той час вимерло дуже багато людей, переважно похилого віку.

Мулярчук Г.А.

жителька с.Княгиничі Рогатинського району

Кривоглава (Пилипенко) Параскевія Трохимівна, нині жителька села Княгиничі Рогатинського району Івано-Франківської області, народилася 25 жовтня 1922 років в с. Монастирище Ічнянського району Чернігівської області.

В сім’ї виховувалося шестеро дітей. Доводилося допомагати матері по господарству, так як була старшою від своїх братів і сестер.

Страшні роки голодомору зустріла 10-тирічним підлітком. Батько помер, залишивши матір і шестеро дітей. Часто бігала в поле, щоб знайти бодай-якийсь колосок, за який нещадно карала місцева влада. Пам’ятаю, як дійшовши до села, не могла далі йти, бо ноги з голоду пухли. Дивилася, як робили старші: лягали на землю і котилися додому. А дома суп з лободи, кропиви. Найменший брат Дмитро, якому на той час було чотири роки, сидів на печі і плакав, просячи хліба. Так і помер через декілька днів. Мене мама відсилала в район до залізничної дороги просити милостиню. Ходила міняти одяг на картоплину.

Пригадую, як восени 1933 року мама старалася закривати хату і не пускати дітей далеко від дому, щоб не пропали.

Нині Параскевія Трохимівна- ветеран Великої Вітчизняної війни. Виховала двох дочок. Дивлячись на своїх онуків, вона часто промовляє: “Бережи їх Господи від усього злого. Дай миру, спокою, достатку всім людям. Щоб ніколи ніхто не знав, що таке голод, холод і смерть”.

жителька м.Рогатин

Я народилася в той трагічний час, коли мільйони з голоду вмирали. Можливо, найвищі сили із небес чиюсь з них душу в моє тіло вклали, бо вона просить мене і благає: “Розкажи по цілому світі й на всю Україну, нехай всяк сущий нині чує і знає про геноцид народу, нації руїну”.

Я народилась в 1932 році в с.Петрівському Таращанського району на Київщині, за 16 км від Таращі. Більшість селян займалися землеробством, вирощували хліб, картоплю, тримали худобу. Гарне було наше село. Біля кожної хатинки - садочки вишневі, городина.

Коли людей позаганяли в колгоспи, почалося колективне рабство. Люди працювали від зорі до зорі, але їм нічого не платили. Жили тим, що було на городах біля хати.

Моя бабуня Кривошия Параска довгими зимовими вечорами розповідала і про панщину, і про революцію 1917-го року, і про те, як люди раділи, коли наділяли землeю, як на тій землі кипіла робота. Обробляли, чим могли, а вона їм віддячувала врожаєм. А потім землицю відібрали. Зробили колективне господарство. І забрали майже все. Але й цього їм було замало. Стали забирати й те, що люди припасли на зиму з власного городу. Що ж тоді було!

1932 рік. Моя мама зі мною, малим дитям, ледве втікала з хати, бо підпалили. Через те все життя хворіла задухою. Нас, дітей, було четверо. Приїжджали уповноважені з району за продуктами – шукали всюди: в коморах, на горищах, в погребах. Люди в ярах заховали трошки насіння для сівби, й те знайшли. Ховали зерно в ляльки з шмаття, але й там знаходили, ляльки розпорювали, зерно висипали в став. Ще й при цьому сміялися з такого свого “заняття”.

Коли моя бабуся стомлювалась розповідати, я їй читала “Катерину” Тараса Шевченка. Вона плакала. І я з нею. Так і засинали на печі. Розказувала бабуся про діда Дмитра, свого чоловіка – як він мучився голодний. Ноги опухли, просив їсти. Навесні, коли, трохи зазеленіло, вийшов з хати, наскубав якоїсь лободи, так на городі й помер. Мій дядько Іван, син бабусі, як пішов з хати, так десь і пропав. Людські кістки валялися по ровах, ярах. Ще трохи живих людей звозили на цвинтар. Отак жилося українському люду.

Я себе пам’ятаю з 2-ох років. Як трохи навчилася говорити, мене тато питав: “Навіщо ти мені здалася?”. “Щоб їсти”,- відповідала я.

Серед села був став. Там квакали жаби і якась рибка водилася. В 1932 році люди там топилися, бо ловили їстівне, а вилізти вже не мали сили. За нашим городом був лісок, а там копанка, в якій теж ловили всяку живність і їли.

Добре збереглися в моїй пам’яті спогади про роки Голоду в 1946-1947 рр. Бабуся моя померла в 1946 р. Не мала сили вже жити, бо була виснажена голодом. Мама хворіла, брат загинув на фронті, коли йому було 19. Повернулася сестра з Німеччини, тата не стало. Залишилися в сім’ї ми – хвора мати, я, брат Сергійко і сестра Зіна. Я вчилася в школі, брат і сестра працювали. Знову люди страждали від голоду. Хлібоздача-хлібоздача. Машинами вивозили десь те зерно, а людям не давали майже нічого за роботу (150-200 г хліба на трудодень).

В той час ми жили в м.Тараща на вул.Селянській. Варили їсти на подвір’ї у печі. Якось забігла до нас жінка з дитинкою, і рукою щось хотіла виловити з кип’ятку, та так руку й обварила. Голод доводив людей до відчаю.

Ми, діти, ходили в поле збирати колоски. Пригадую такий випадок. Збирали ми колосочки в торбинки, а тут скаче на коні міліціонер. Ми – навтьоки. Я була серед дітей найменша, так і оперезав він мене батогом. Дотепер в душі зберігся цей біль. За що? Від голоду в цей період найбільше страждала інтелігенція. А ми, діти, по лісах, ставках, полях збирали, виловлювали все, що можна було їсти, і носили додому. Ось так і вижили, хто міг.

На полі була яма з пригнилою картоплею. Ми робили “живу драбину”, виловлювали ту картоплю саками. Старенький вчитель, не маючи сили втриматися, впав в ту яму і втопився. З того часу ми вже більше туди не ходили.

В той післявоєнний період багато людей в пошуках їжі бродили по лісах, полях і часто натрапляли на нерозірвані снаряди, бомби, гранати, які калічили людей і вбивали. Найбільше пропадали діти.

Нас в сім’ї від голоду врятував мій брат Сергійко. Він поїхав в Західну Україну, ходив по дворах із двигунчиком і молотив людям – так заробив зерна і привіз додому. Діти з дитячого будинку нас трохи обкрадали, бо були теж голодні. Це були діти розстріляних і репресованих. Я з ними дружила. Але потім розійшлися хто куди, погубилися по світі.

Іванческу Л.Т. 

Денис Белей,

житель с.Чесники Рогатинського району

 Голодувала Східна Україна і в 1946-1947 роках, але тоді були інші часи. Якщо в 1932-1933 роках комуністична влада не дозволяла ввозити в Україну допомогу галичан своїм братам - наддніпрянцям, то в 1947 році ми були вже в складі України. В той час в нас ще існувало приватне сільське господарство і була можливість матеріально допомагати своїм побратимам зі Східної України.

Я добре пам’ятаю 1947 рік. Будучи семикласником, часто зустрічався з людьми із Вінниччини, Хмельниччини, які приходили за допомогою - сюди гонив їх голод і віра в те, що тут не дадуть їм пропасти. В моєму рідному селищі Більшівці було добре розвинуте сільське господарство - люди вирощували на власному полі зерно на хліб, картоплю, кукурудзу. Плодами своєї праці селяни ділилися із своїми голодуючими братами і сестрами з-за Збруча.

До нас разів п’ять навідувалася Ліда із Вінниччини, на жаль, прізвище її не збереглося в моїй пам’яті. Моя матуся її дуже любила, завжди радо приймала в нашому домі і частувала виснажену голодом дівчину всім, чим була багата хата. Мати завжди мене просила піти по родичах і знайомих, щоб зібрати якісь продукти для Лідиної сім’ї. Люди були щирі, відгукувалися на чужу біду, давали дещо з продуктів, буханки печеного хліба, який вона у нас висушувала і везла додому, щоб врятувати голодуючу сім»ю від смерті. В пам’яті назавжди збереглися її страшні розповіді про голодомор 1932-1933 років в її рідному селі. Смерть від голоду забрала найрідніших Ліді людей: брата, сестричку, бабусю і дідуся, всього в родині загинуло 14 людей. Розповідаючи про трагічну долю своєї рідні, в Ліди сльози градом котилися по обличчю. Моя мати Марія заспокоювала її, пригортала до себе. Дівчина розповідала, що зосталася одна із матір’ю, батько загинув на фронті під час форсування німецької річки Одер. Ліда для нас була, наче членом сім»ї: допомагали їй, чим могли, а вона була вдячною і завжди допомагала матері по господарству.

Це були буремні часи на наших теренах. Я добре пам’ятаю слова із листівки УПА, яку я колись зняв зі своєї брами: “Дорогі галичани, ми звертаємося до вас у скрутні часи для наших братів і сестер у Східній Україні у зв’язку із голодом,- писалося в листівці, - допоможіть їм вижити в цій біді і тим самим виконайте свій християнський і людський обов’язок”.

Трагедію Голодомору, яка була штучно створена комуністичним режимом, розсудить історія. Але ми, українці, не маємо права бути байдужими до цієї трагічної сторінки. Збережімо пам’ять і віддаймо належну шану мільйонам невинно убієнних душ.

Орловська Ганна Іонівна,

жителька м. Рогатина

Я народилася 9 жовтня 1921 р. в с.Журженці Київської (тепер –Черкаської) області в селянській сім’ї. В моїх батьків було двоє дітей - я з братом Федором. Наше село було велике – десь біля 2 тисяч хат. Батько працював в МТС, а мати – в колгоспі.

В страшні роки Голодомору ми рятувались від голодної смерті пайками, які приносив батько, в нашому господарстві була корова. Спочатку ми тримали її в стайні, але коли почався голод, опухлі з голоду люди нападали на маму і відбирали молоко, коли вона несла його зі стайні. Згодом корову стали тримати в хаті.

Доведені до відчаю люди з голоду люди їли все, що попадало під руки: помираючих коней, яких буквально розтягували по шматках, бджолині стільники. Мене з братом мати не пускала на двір виходити, бо в селі були випадки, коли пропадали діти – їх виманювали пряником з хати, та так і не бачили більше батьки своїх діточок. Одна жінка з’їла свою дитину, а чоловіка з нашого села бачили в місті на базарі, де він продавав холодець…

Тато розповідав, що в той час був урожай, однак в людей все позабирали. Як настала весна, було трохи легше жити: їли лободу, цвіт акації - перетирали на жорнах, додавали висівки і пекли млинці. Збирали по полі мерзлу картоплю, що залишилась з осені.

Тодішня влада не дозволяла виїжджати з села, паспортів у людей в той час не було.

За низку дукатів мама у крамниці м.Звенигородка (за 30 км від нашого села) виміняла пуд жита.

По материній і батьковій лінії майже всі чоловіки померли з голоду.

Батько розказував, що мій дід Федір колись чумакував – їздив в Крим по сіль, мав 12 пар волів. У них з бабусею Устею було 18 дітей, 12 з яких залишились в живих. Мали своє господарство, обробляли землю.

До теперішнього часу в моїй пам’яті залишився страх від голодної смерті.

Г.І. Орловська

Кучмій Катерина Федорівна,

жителька с.Путятинці Рогатинського району

Я, Кучмій Катерина Федорівна, 1931 р.н., народилася в с.Лихачів Носівського району Чернігівської області. В селянській сім»ї було нас п’ятеро дітей, чотири сестри і брат. Я була наймолодшою.

Тато з мамою мені розказували, що в ті роки в нашому селі теж був голод: всі харчі в селян забирали, мама пекла паляниці з конюшини і давала нам їсти. Зерна не було. Добре, що в нас не забрали корову і тим ми врятувалися від голодної смерті.

Людей в селі в ті роки вимерло багато. Ловили псів, котів і їли. Одного разу, коли в сусідів здох кінь, його відкопали і до ранку вже його не було. Сестра Парасковія, 1923 року народження, розказувала, що вона заздрила мені, що я не хотіла їсти грудного молока, а вона сильно голодувала.

Люди не знали в той час, яка причина голоду, батьки казали, що причиною був неврожайний рік.

Кучмій К.Ф.

Литвиненко Варвара Сергіївна,

жителька с.Підмихайлівці Рогатинського району

Я, Литвиненко Варвара Сергіївна, народилася в 1922 році в м.Ромни Сумської області. В сім’ї нас було 4 дітей – брати Микола 1919 р.н. і Андрій 1922 р.н., сестра Ольга 1920 р.н. і я. Мені тоді було 10 років і ті страшні часи я добре пам’ятаю. Пригадую, як ми, діти, вилазили на дерева і забирали яйця з пташиних гнізд, ловили пташок і їли. Шукали по болотах пуголовки, рвали траву і також їли. Коли, бувало, здох кінь, то до нього збігалися люди і розривали його на шматки. Коли дістався шматок м’яса, то це було справжнє свято для родини.

Мій брат Микола опух від голоду. Врятувало нас від смерті те, що мій батько Сергій Зіновійович Литвиненко працював в Харкові на будові і привозив з роботи пайок. Так ми і вижили”.

Литвиненко В.С.